В Україні мене можуть усунути без пилу і крові»
Акціоніст Петро Павленський — про свої погляди, проблеми Європи та майбутнє країни.
- Петре, де ви зараз перебуваєте?
— Наразі я займаюся журналом «Політична пропаганда». Ми маємо однойменний видавничий дім, де ми готуємо до виходу п'ятий випуск журналу. Це буде книга, але поки що рано розповідати, як вона називається.
— Політична пропаганда — це історія про що?
— Про мистецтво у політичному контексті. У нас практично всі випуски були українською мовою, крім четвертої, яка вийшла ще й англійською. Нас цікавить міжнародний контекст: художники з усіх країн, у тому числі з України, Америки, Ізраїлю, Куби та існування мистецтва у різних політичних режимах. Журнал ми видаємо з 2012 року, і всі випуски дуже відрізняються один від одного. Наприклад, у третьому випуску ми видали книгу «Бомбастика» Олександра Бренера та Барбари Шурц. У другому було дуже багато публікацій про польських художників.
— Мистецтво в політичному контексті — адже це й про Україну. У нашому випадку йдеться про взаємодію чи протидію?
- У Європі не так? Наскільки там сильна цензура?
— Щиро кажучи, я не знаю. Тому що в мене немає жодного бажання розпочинати співпрацю з інституціями. Можливо, в організацій, які контролюють мистецтво, тактика придушення тут акуратніша, але я не маю інтересу це на собі відчувати.
— Які акції плануєте провести найближчим часом?
— Я ніколи заздалегідь не говорю про свої ідеї та задуми.
— Тобто все це спонтанно?
— Не варто говорити про те, що може чи не може бути зроблено. Краще говорити, що ти вже зробив.
- Добре, по-іншому поставлюпитання – у Франції є проти чого протестувати? українське телебачення, наприклад, постійно говорить про близький крах проекту «Європа» через велику кількість внутрішніх проблем.
— Насправді біда в іншому. Народ Франції позбавлений можливості політичного вибору. Як приклад – нещодавні президентські вибори. Населення було змушене обирати між пугалом фашизму, яке представляла Ле Пен, та проамериканським лібералізмом в особі Макрона. Примітивна технологія, де із двох зол пропонується вибрати менше. Величезна кількість людей відчула себе в пастці. Вони виходили на вулиці з криками: "Ni Marine, ni Macron, ni patrie, ni patron" (ні батьківщини, ні господаря - ні Ле Пен, ні Макрона - "Росбалт").
Це дивно — Франція має багату політичну історію, тут тріумфували децентралізація та самоврядування, були засновані комуни. Ця країна дала світові можливість політичної трансформації. Але те, що ми зараз бачимо, безумовно, регрес. Франція стояла в авангарді перетворень, а перетворилася на цвинтар для туристичного дозвілля. Її народ у розпачі, тому що ніхто не хоче бути похований живцем.
— Де краще — в Україні чи Франції?
— Люди скрізь є. Як і нелюди.
— Слідчий комітет виніс уже третю відмову у порушенні кримінальної справи. Але воно продовжує залишатися у прокуратурі. Все говорить про те, що вони просто чекають на вигідний момент, щоб дати йому хід.
— Чому ця справа взагалі з'явилася, на вашу думку?
— Я можу описати ситуацію, що склалася в Україні. Сьогодні проти мене там є три важелі контролю. Перший - це штраф та позов. Результатом цього стала ситуація, коли я, опинившись на території країни, просто не зможу виїхати звідти. Другий — це кримінальна справа з побоїв, яка із себе взагалі нічого непредставляє. Воно настільки невелике, що про нього можна було б і не згадувати. Але у цій справі мене можна заарештувати, якщо я, наприклад, живу в іншому місті чи не за пропискою. А коли я вже за ґратами, то залишається залежно від політичного клімату, не поспішаючи вирішувати, чи порушувати справу за насильницькими діями сексуального характеру, і на скільки років мене закривати у таборі. Як бачите, діапазон контролю є досить широким — від обмеження кордонами Україна до 10 років режимного табору.
Це я до того кажу, що тепер в Україні за недостатньо благонадійні слова і дії ці три важелі дозволяють усунути мене зовсім не за те, що я роблю. Для цього не потрібно буде жодної крові, пилу, викрадень та зайвого садизму. Все офіційно і на законних підставах. І щоб задіяти всі три важелі, достатньо політичної волі того, хто вважатиме, що я заважаю державі.
— А яка у цьому логіка? Ми бачили приклади героїзації людей, які є противниками влади. В історії з Pussy Riot народ став заступатися за тих, хто їм загалом не близький.
— Логіка проста — усунути перешкоду. Працює машина пропаганди, на неї витрачаються ресурси. І тут виникає якась перешкода, що показує події з іншого ракурсу. Значить, її треба усувати. Бо держава у будь-якому разі створена для того, щоб підкорити людей своїй політичній волі.
— Добре, але ми пам'ятаємо, що після попередніх акцій на кшталт «Фіксації» чи підпалу дверей ФСБ ви не ховалися від правоохоронних органів. А в цьому випадку ви все ж таки вирішили залишити країну.
— Ситуація є принципово іншою. Я завжди свідомо відповідав за дії, які здійснював. Я порушував питання про те, що мої дії взагалі не були злочинами.Тому мені було не важливо — опинюся я в психіатричній лікарні, в'язниці чи ще десь. Але в мене немає бажання сидіти за те, чого я не робив, тягнути за собою своїх близьких, свою найближчу подругу та дітей. Тому що тоді я опиняюся в ролі жертви, коли хтось десь придумав, а я сиджу за чиюсь фантазію. Те, що мене спробували звинуватити, не є частиною моєї життєвої позиції. І в цьому дуже велика різниця.
— Але ж у тих справах на вас досі «висить» штраф. Ви його не збираєтесь сплатити?
— Штраф — 500 тис. рублів та позов у 481 тис. Ні, звичайно, не буду. Ми ж не на ринку перебуваємо.
У тому судовому процесі йшлося про досить серйозні речі: про культуру, її знищення, про те, що можна називати тероризмом. І весь цей діалог просто перевели до дискурсу ринку: «Ми продавці, і ми продали тобі акцію. За скільки купиш — мільйон чи півтора?» Начебто ми за прилавком торгуємось.
— Днями ЗМІ повідомили, що за вами немає жодного майна, а також коштів на банківських рахунках. Аскетизм – це свідомий вибір?
— Я просто не хочу себе перевантажувати, от і все. Весь цей мотлох важко потягти, і зрештою ти опиняєшся його рабом. Навіть не важливо, чи сидиш ти в квартирі, заставленій меблями, чи у тебе просто багато речей. Навіщо це потрібно? Треба прагнути того, щоб було легше в житті. Це навіть не аскетизм, тому що аскетизм, навпаки, пов'язаний із релігійними течіями та свідомим ускладненням життя. У мене цього, безперечно, немає.
— На що ви зараз живете? Що допомагає утриматися на плаву у чужій країні?
— Жити в Парижі набагато простіше, ніж в Україні. Транспорт контролюється досить слабко. Охоронці у магазинах теж не особливо уважні. Нині ми взяли собі невеликийбудинок. Але ми нікого з нього не виганяли, колишні господарі справді кудись переїхали. Вони з'явилися разом із поліцією лише після того, як сусіди стали їм скаржитися на нашу присутність. Однак у Парижі поліція не може штурмувати будинки без санкції суду. Незабаром має розпочатися суд. Майновий спір — це тривалий процес, і в будь-якому разі, якщо будинок залишили порожнім, то справедливо, щоб хтось у ньому почав жити.
— Один із слідчих, який вів вашу справу — Павло Ясман, 2015 року звільнився з роботи, після чого став адвокатом. І навіть виступав на вашу підтримку...
— Це справжній вчинок. До цього Ясман близько 8 років працював слідчим і міг продовжувати вислужуватися і робити кар'єру. Це було важке рішення піти, його ухвалюють раз у житті. У будь-якому випадку краще, якщо людина виступає на стороні захисту, ніж на обвинуваченні.
— Це швидше виняток?
— Я з такими ситуаціями не стикався. Думаю, що, на жаль, це не часто трапляється.
— В Україну ви збираєтесь повертатись?
- Зараз точно ні. Я не хочу бути заручником чужої волі.