В’язниці Великобританії
Англійська система контролю за в'язницями.Ця система складається з 3 елементів - Головного тюремного інспектора, Незалежних контролюючих Рад (Радів Візитерів) та Омбудсмена з прав ув'язнених. Усі вони призначаються Міністром внутрішніх справ та підзвітні перед ним. Головний тюремний інспектор проводить планове відвідування кожної в'язниці один раз на 5 років. Однак у разі виявлення серйозних недоліків у роботі в'язниці інспектор відвідує цю установу у позаплановому порядку, раптово, щоб перевірити, як виконані її рекомендації. Про відвідування кожної в'язниці складається доповідь, яка надсилає міністру внутрішніх справ. Інспектор вивчає щорічні звіти поради візитерів. Річна доповідь ради візитерів може спричинити позачерговий візит інспектора. Під час проведення повної інспекції в'язниць, що зазвичай триває тиждень, інспектор залучає членів ради візитерів. Інспекторами у службі Головного інспектора є колишні начальники тюрем та керівні працівники тюремної системи, які знають, що, де і як дивитися. Інститут інспекторів в'язниць з'явився у 1835 році з прийняттям Тюремного Акту. Як нам розповідали, попередній начальник тюремної служби говорив, що він краще терпітиме постійні поради членів ради візитерів, ніж стане об'єктом критики у доповіді головного тюремного інспектора, яка завжди має публічну реакцію. Омбудсмен проводить розслідування за скаргами ув'язнених, регулярно зустрічається з членами ради візитерів, залучає їх до проведених розслідувань. На відміну від Головного тюремного інспектора візитери не лише фактично незалежні від тюремної системи та МВС, а й мають можливість відвідувати в'язниці щодня. Окрім тюремного омбудсмена МВС, в Англії існує і парламентський омбудсмен. Парламентськийомбудсмен не займатиметься скаргою, доки вона не була розглянута радою візитерів.
Ніколи не слід копіювати чужий досвід. Якщо його механічно перенести на рідний ґрунт, то це в кращому разі буде фарсом, а в гіршому – катастрофою. Однак англійський досвід має багато того, що ми можемо вже сьогодні пристосувати до наших умов, не менш успішно, ніж у 1819 році з ініціативи Джона Веннінга та кн. О.М. Голіцина змогли перенести на український ґрунт досвід створення першої в Україні організації із захисту прав та інтересів ув'язнених - Опікунського про в'язниці суспільства, що зробило величезний внесок в історію української в'язниці 19 століття.