Адвокат для батюшки
Скільки я пам'ятаю себе в «дохристиянський» період свого життя, священики завжди викликали в мене насторожено-критичне ставлення. З воцерковленням це швидко минулося, хоча зовсім не з корпоративної солідарності, як можна було б подумати. З'явилося чітке розуміння, що це неприязно-упереджене ставлення було лише плодом якогось загального грандіозного обману.
Інші начебто й не проти Церкви як такої, але їх скривлює будь-яка згадка у цьому контексті грошових питань. Вважається, що якщо людина хоч якось стикається з грошима чи іншими матеріальними цінностями, то духовною вона бути вже не може. «Правильний» батюшка за цією логікою мав би являти собою таку собі неземну істоту, ніяк не стурбовану тим, щоб і самому існувати, і якось годувати і одягати свою сім'ю, і вести справи парафії. Будь-які розмови віруючих чи священиків про гроші сприймаються як доказ, що саме гроші є їхньою метою, а весь інститут Церкви існує саме для того, щоб вивужувати їх з одурманеного населення.
Але є ще одна причина неадекватного ставлення до священства, про яку мало говорять, та й рідко у собі підозрюють. Підсвідомо чи з чуток люди усвідомлюють, що життя за вірою вимагає відмови від своїх гріховних, але таких улюблених та рідних уподобань. Як же я стану віруючим, якщо так багато доведеться міняти у собі — у своєму житті, у стосунках з людьми, у щоденних звичках нарешті? А якщо всі святі липові, то нічого і не треба. Достатньо знайти недолік у священика — і можна вже робити висновок, що вся ця релігія — одна помилка, і тоді з'являється моральне право й далі не замислюватись про відповідність свого життя євангельським заповідям.
Я й сама колисьвважала, що Церква — це місце, де здійснюють безневинно-традиційні обряди хрещення-відспівування, де у разі життєвих неприємностей можна заспокоїти нерви поставити свічку і де ввічливо розглядають розпис стін. Думала я так до певного часу, поки одного разу, збігом досить дивних обставин, не потрапила до храму на вечірнє богослужіння. Серед присутніх я нікого не знала, до нечисленних бабусь і священика жодної душевної теплоти не відчувала, тексту церковнослов'янською майже не розуміла, але саме цього разу зі мною сталося щось дивне. Відчуття, що виникло, навряд чи можна висловити словами, що Бог виявився «у мене в душі», скоріше це я опинилася в Дусі Святому. Я пережила несподіване почуття внутрішньої сповненості світом, спокоєм, дивно стійкою тихою радістю, незалежною від зовнішніх подій. Виникло напрочуд приємне почуття байдужості до житейського — байдужості не від байдужості, а від глибокого усвідомлення, що всі наші справи не самоцінні, а лише дані нам, як дитячі кубики, складаючи які ми так чи інакше формуємо основу своєї душі, яка свого часу виявиться вже без будь-якого тіла. Ні, ці думки не були плодом моїх інтелектуальних пошуків, просто все це я відчула у собі в готовому, так би мовити, вигляді.
Як кажуть священики, зустріч із Богом – це дуже особиста зустріч, і у різних людей вона відбувається по-різному. Моя була така, і я згадую про неї, щоб спробувати ще раз сказати, що Церква — це не стіни храму і не організація священиків та парафіян. Церква – «не від цього світу». Це ніби представництво небесних сил на землі — і не в переносному, а в прямому значенні!
З тієї церковної служби в мене значно змінилося сприйняття священиків. І вплинув на це мізерний епізод. Учас служби батюшка помазав мені чоло маслом і сказав якісь два слова на кшталт «рятуй Господи». І в його інтонації була така тиша, смиренність, ненав'язливість і навіть якась безпристрасна теплота до мене особисто, до сторонньої, що це мене дуже вразило. Я подумала, що ось у світі кожен хоче показати, що він «крутіший» за всіх, а вони не такі.
Ось у цьому і є головна складність: Церква осяжна не зовні, але тільки зсередини. Причому «зсередини» не означає поставити свічку всередині храму. Також недостатньо прочитати книги чи статті про Церкву або поговорити з кимось, аби зрозуміти, що це таке. Тобто можна дізнатися, що є такі з роду «хомо православікус», які мають певні звички, що вони, наприклад, цілують ікони і носять спідниці та хусточки. Що в них, у свою чергу, є «начальники», звані батюшками, одягнені в екзотичний одяг та з бородами. Можна також дізнатися, що архієрей А поїхав до пункту B, зустрівся з єпископом С і про щось там переговорив. Але до суті життя Церкви це все мало стосується. А що є Церква як така і чому, власне, в ній постійно оббиваються всі ці парафіяни, так і залишається незрозумілим. Справді, чому? Можливо, тому, що Божу благодать не побачиш на сторінці журналу, її не сфотографуєш і не покажеш на екрані телевізора! Взагалі будь-який особистий досвід пізнання Бога, яким би різним він не був, дуже складно передати іншому. Це саме зустріч. І лише внаслідок цього глибокого особистого досвіду, можливого лише в живому організмі Церкви, людина стає в змозі розібратися: для чого хустинка, і чому борода, і навіщо весь цей світ церковний з його постами, молитвами, службами та священиками.