Алтайське козацтво - історія для алтайських козаків
Історико-культурний потенціал алтайського козацтва. В.В. Ісаєв. Алтайський державний технічний університет ім. І.І. Повзунова.
На початку XVIII ст. на Алтаї з'явилися перші укріплені пункти – Білоярська та Бійська фортеці. Для охорони копалень і демидівських заводів у край поперемінно відряджувалися козацькі сотні з Тари та Кузнецка. Після переходу демидівських заводів у відання Кабінету (1747 р.) і у зв'язку з облаштуванням оборонної лінії козаки стали обживати край; 1751 р. на Алтаї їх налічувалося 1337 чол.
Козаки несли службу разом із драгунскими, солдатськими та інші військовими частинами. До їхніх обов'язків входили: далека розвідка, охорона кордону (караули та роз'їзди), виконання кур'єрської поштової та конвойної повинностей, забезпечення безпеки посольств, проведення кріпаків та будівельних робіт, заготівля лісу, вугілля, сіна, заняття казенним землеробством, несення митної служби та ін.
До 1764 р. була створена Коливано-Кузнецька оборонна лінія протяжністю 749 км, вона йшла передгір'ям Алтаю від форпосту Шульбинського до м. Кузнецка і складалася з 9 фортець і 53 редутів. У 1764–1771 pp. на Алтаї звели Бійську козацьку лінію, яка разом із Пресногорьковською та Іртишською була покликана захищати українські землі на півдні Західного Сибіру. У 1808 р. козацькі поселення на Алтаї увійшли до складу Сибірського лінійного козачого війська.
У 1848 р. ділянку лінії Кузнецьк - Бійськ скасували, одну частину козаків - 3030 душ чоловічої статі - звернули до державних селян, іншу - у складі 10-го козачого полку перевели до Семиріччя у зв'язку з утворенням 1867 року. Семиріченського козачого війська [4, с. 4-6].
На початку ХХ ст. Бійська лінія являла собою ланцюг поселень, якийтяглася на 389 верст від м. Усть-Каменогорська до м. Бійська. Як військово-адміністративна та господарська одиниця Бійська лінія входила до складу 3-го військового відділу Сибірського козачого війська з центром в Усть-Каменогорську. Через Усть-Каменогорськ здійснювався зв'язок з Омськом, де знаходилися головне управління Сибірського козачого війська, військовий наказний отаман, військова канцелярія та військове господарське правління.
У структурі населення Алтаю 1917 р. їхня частка була незначною – 0,5 %. У 19 населених пунктах Бійської лінії, за даними сільськогосподарського перепису 1917, проживало 13 490 чол. (6757 чоловіків та 6733 жінки). Козаки (військовий стан) становили переважну більшість населення – 89,67 %, чи 12096 чол. (6043 чоловіки та 6053 жінки). Невійськове населення було нечисленним - 1394 чол. (714 чоловіків та 680 жінок), або 10,3% від всього населення Бійської лінії (підраховано за: Центр архівного фонду Алтайського краю [7].
Шлюб був однією з основних заповідей життєустрою військового стану. Алтайські козаки з другої половини ХІХ ст., як правило, не вступали в спорідненість із селянами та представниками інших станів. У 1879 р. із 6733 чол. (3233 чоловіки та 3500 жінки) козачого населення Бійської лінії 3 350 чол. (49,75%) були одружені, 2 901 чол. (43,1%) входили до групи холостяків та незаміжніх та 482 чол. (7,15%) були вдівцями та вдовами [8].
У козаків переважали малі сім'ї, які складалися з подружньої пари (іноді також літніх батьків чоловіка) та дітей. У середньому козацька сім'я складалася із 6 чол. До 1917 р. у кожному поселенні Бійської лінії утворилися великі козацькі клани, що включали сім'ї з єдиним родовим корінням.
Так, у станиці Чариській 41 сім'я (із 300) носила прізвище Серебренникових, у селищіТигирецькому 38 сімей (із 134) – Баженових, у станиці Терській 28 сімей (з 90) – Вязигіних, у селищі Яровському 20 сімей (зі 102) – Шпігальських, у станиці Антоніївській 26 сімей – Мокіних та 24 родини – Угрюмових (із .
За національним складом козацтва Бійська лінія виділялася серед інших районів Сибірського війська рідкісною однорідністю: 99,83 % (12 075 чол.) становили українські, 0,1 % (12 чол.) – казахи та 0,07 % (9 чол.) – українці. Серед козаків абсолютно переважали старожили (перепис відносив до них усіх, хто оселився в краї до 1861 р.) - 97,4% (1 1782 чол.). Усі козацьке населення було православним.
У станиці Чаришській знаходилася церква Казанської ікони Божої Матері, Антоніївської – церква Святих Преподобних отців Антонія та Феодосія, Верх-Алейській – церква Святителя та Чудотворця Миколи [2, с. 384, 392, 397]. З XVIII ст. козацтво обживало і освоювало простори Алтаю. На початку ХХ ст. козацтво краю було об'єднано у 2100 господарств. На одне господарство в середньому припадало 6 осіб, але в деяких випадках більше. Так, у селищі Терському з 61-річним козаком Іваном Єрофійовичем Казанцевим проживали дружина, брат, 4 сини, 4 невістки, 3 онуки, 6 онучок та працівник – лише 21 чол. [9].
Добробут козацьких сімей зростав повільно. Так, у селищі Тулатинському (станиця Чариська) сім'ї, що виділилися у 1916 р., мали у господарствах 3–4 коня та 3 корови, у 1913 р. – 7 та 10 відповідно, у 1910 р. – 10 та 13 відповідно. Головною галуззю алтайського козацького господарства було скотарство.
Вибір на його користь пояснювався історичними традиціями господарської діяльності козацтва, особливостями військово-службового обов'язку (козак був змушений вести напівосілий спосіб життя) та природно-кліматичними умовами краю, які, з одного боку,ускладнювали заняття землеробством, а з іншого – через велику кількість сінокосів і пасовищних просторів сприяли скотарству.
На початку ХХ ст. роль скотарства економіки козацтва ще більше зросла. У багатьох козацьких селищах та станицях стали посилено займатися розведенням молочної худоби. У станиці Чариській у господарстві 44-річної козачки Любові Іванівни Шестакової налічувалося 142 голови великої рогатої худоби. У козацьких господарствах була 18861 голова великої рогатої худоби; на козачий двір припадало в середньому по 9 голів (у селян – по 5).
На Алтаї створювалися громадські маслоробні заводи та артілі із заснуванням споживчих лавок. Перші кооперативи на Бійській лінії з'явилися у 1905 р. у станиці Верх-Алейській (маслоартель) та сел. Секісовському (кредитне товариство). До 1917 р. кооперація охопила усі населені пункти Бійської лінії.
У козацьких поселеннях діяли 17 олійних заводів, у т.ч. 13 артельних та 4 приватних [1, с. 99, 111, 121]. Для налагодження маслоробного виробництва на Бійську лінію було запрошено фахівців із сиро- та маслоробства зі Швейцарії. У станиці Антоніївській на приватному сирзаводі працювали брати Християн та Давид Лергер, у станиці Миколаївській – Яків Іванович Вітвер та Яків Якович. За 1917 р. Антоніївський олійний завод переробив 65 000 п. молока, Чариський – 84 676 п.
Традиційно важливою галуззю козацького господарства було конярство.
Сільськогосподарський перепис 1917 р. зафіксував у козацьких господарствах 12 191 коня – в середньому по 6 коней на козацький двір (у селян – по 4).
Найбільшим поголів'ям коней володіли козаки сел. Яровського Михайло Іванович Куїмов та Макар Степанович Мамєєв – 29 та 30 голів відповідно.
Козаче населення Бійської лінії булозабезпечено кіньми краще за інших у Сибірському війську. У 3-му військовому відділі, який був визнаним лідером у розвитку конярства (75 тис. коней із 137,5 тис. у козацьких господарствах війська), на 100 душ чоловік. статі припадало 143 коня.
У козаків Бійської лінії цей показник був значно вищим – 202 коні на 100 душ чоловік. статі [5, с. 141]. У козацьких господарствах були також вівці (7857 голів), кози (556), свині (2840). Найбільша увага приділялася вівчарству.
В середньому на козацьке господарство припадало 3,7 вівці, що було нижче середньогубернської норми – 5,5 овець на одне господарство сільського населення. Найбільшим вівчарем вважався козак сел. Тулатинського Дмитро Іванович Стрєльцов: йому належало 50 овець [4, с. 49]. Землеробство належало до важливих занять козацтва Бійської лінії, хоча за господарською значущістю воно поступалося скотарству та конярству.
Козаки володіли 445 830,85 дес. землі, в основному в горбисто-степових та гірничостепових районах. У безпосередньому користуванні 2100 козацьких господарств було 28 793,75 дес. орної землі. Норма душового наділу була різною: у станиці Антоніївській – 12–18 дес., Чариській – 5–10 дес., Верх-Алейській – 4–10 дес.
У цілому нині по Бійської лінії середня норма душового наділу становила для орної землі 9,2 дес., для покосной – 3,6 дес. (у сільських мешканців – 7,2 дес.). Козаки добре були забезпечені орною землею, а покісної землі, необхідної у розвиток скотарства і конярства, – недостатньо. Зі 100 козацьких господарств 505 (24,1 %) орендували 3 019 дес. покосной землі, тоді як оренду орної землі (743,95 дес.) вдавалися лише 223 господарства (10,6 %).
Основну частину ріллі козаків Бійської лінії – 20 118,06 дес. (69,9%) - становила поклад, 1119,71 дес. (3,9%)знаходилося під пором і лише 7 555,98 дес. (26,2%) – під посівами. Традиційна форма козацького природокористування – залежна система – зберігалася на Алтаї досить довго завдяки великій кількості землі.
Широта ріллі не вимагала особливих новацій у технологіях її обробки, хоча технічна оснащеність козацьких господарств була досить високою. на 100 дес. посіву в Західному Сибіру доводилося однолемішних плугів 10,1, у козаків Бійської лінії – 17,7.
Найбільш передовою була станиця Антоніївська. Тут зосереджувалося 46,79% (3535 дес.) всіх посівних площ козацтва. Господарства Антоніївської станиці були значно кращими за інших забезпечені сільськогосподарською технікою. Козаки сіяли яру пшеницю, овес, ячмінь, льон, соняшник, просо, картопля, коноплі, озиме та яре жито, гречку, горох, баштанні культури, озиму пшеницю, тютюн, рудик та однорічні трави. Інтерес до тієї чи іншої сільськогосподарської культури визначався особливостями природно-кліматичних умов і традиціями, що склалися.
Головними сільськогосподарськими культурами в козацьких господарствах були яра пшениця (57,6% посівної площі) та овес (26,35%).
Широке поширення в козацьких господарствах Бійської лінії набули різні види промислів. З них чоловіки обирали найчастіше бджільництво, шевський, теслярський, ковальський та візничий промисли, жінки – бджільництво та швейна справа/
Серед козаків можна було зустріти олію-ділів, сідельників, мисливців, рибалок, кравців, пильщиків, столярів, горщиків, шорників, бондарів, пімокатів, дьогтярів тощо.
Найбільша увага в козацьких станицях приділялася бджільництву. Козаки-бджолярі дотримувалися, як правило, старих технологій – бджіл тримали у колодах. Більш прогресивне рамкове бджільництвопоширювалося повільно. Пояснювалося це, з одного боку, небажанням козаків відмовлятися від колишніх традицій, з іншого – відсутністю фахівців.
У 1917 р. у поселеннях станиці налічувалося 206 пасік (47,25 % від загальної кількості на Бійській лінії). Сільськогосподарський перепис 1917 р. зафіксував у козацьких господарствах Бійської лінії 436 пасік, у яких вважалося 8 380 вуликів, але лише 759 (9 %) з них були рамковими [1, с. 91, 111, 121]. У господарстві та побуті козаки орієнтувалися на традиції, але надавали великого значення технічним новаціям.
Для козачого населення характерний високий рівень грамотності. У віковій групі 8 років і старше серед чоловіків грамотні становили 63,4%, серед жінок – 17,6% (серед сільських жителів Алтаю грамотними були 23,5% чоловіків та 14,6% жінок).
На 100 господарств доводилося грамотних обох статей: у козаків – 177 осіб, у сільських жителів – 90 осіб. У козацькому середовищі раніше, ніж будь-де, було введено практику загального навчання. У 1910 р. військовий наказний отаман Є.О. Шміт після завершення поїздки по станицях 3-го військового відділу дав вказівку про обов'язкову освіту в землях Сибірського козачого війська [10]. У 1915 р. у Сибірському війську налічувалося 188 шкіл, у яких навчалося понад 9 тис. дітей. На навчальну частину військо витрачало 40136 руб. (14% військових витрат), станиці - 19806 руб. (10% станичних витрат).
Відповідно до матеріалів сільськогосподарського перепису 1917 р., бідняцькі господарства Бійської лінії становили 23,5 % (493 господарства), середняцькі – 30,4 % (639 господарств), багаті – 46,1 % (968 господарств). І хоча розшарування козацтва Алтайської губ. було менш значним порівняно із сільським населенням, де бідняцькі господарства становили 47–48%, йшла активна політизація населенняБійська лінія. З початку ХХ ст. козаки стали активніше залучатися до виконання військово-поліцейських функцій.
Їхня участь у придушенні антиурядових виступів погіршувала і без того складні відносини з селянами, насамперед із переселенцями, у яких викликали заздрість великі ріллі, налагоджений побут, привілеї козаків. Це протистояння зумовило політичну позицію алтайського козацтва у наступних подіях – Жовтневої революції 1917 р. та Громадянської війни. У 1904–1905 pp. алтайські козаки взяли участь в українсько-японській війні
Важкі випробування випали частку алтайського козацтва у Першу світову війну. З Бійської лінії було мобілізовано 1184 козаки (кожен десятий у Сибірському козацькому війську). Козаки, що пішли на службу, представляли 987 господарств, тобто. майже половину від загальної кількості козацьких господарств.