Церква після Pussy Riot, Православ’я та мир
Церква про Pussy Riot
Священики, з якими вдалося поговорити, в один голос кажуть, що церква не заявляла офіційної позиції щодо того, чи мають активістки покарати. (Офіційною в РПЦ вважається позиція патріарха Кирила, а він поки що не висловлювався з цього питання). З іншого боку, серед них немає і тих, хто не співчував би трьом в'язням.
Священик Димитрій Свердлов
«Особисто у мене жаль викликають дві речі, – каже настоятель підмосковного храму св. апостолів Петра та Павла у селі Павлівське священик Дмитро Свердлов. – По-перше, сам інцидент, який не мав статися, бо дівчата помилилися дверима, і, по-друге, те, що вони сидять. І я шкодуватиму про їхнє ув'язнення рівно стільки, скільки це триватиме».
Настоятель московського храму Святої Трійці в Хохлах священик Олексій Умінський вважає, що акція Pussy Riot стала точкою, де зіткнулися погляди церкви та ліберального суспільства. "Провокаційна акція цих заблукалих дівчат дійсно поставила всіх по різні боки барикад", - шкодує він.
Священик вважає, що різкість протистояння пояснюється взаємним нерозумінням ситуації: «З одного боку, церковна спільнота після цього акту налякана тим, що, можливо, учасниці панк-групи є візитівкою всього громадянського суспільства. А з іншого боку, шквал ненависті, який пішов за цією акцією, показав, що в очах суспільства церква представлена агресивно налаштованими «православними хоругвеносці».
Церква після Pussy Riot
«І ось це найбільша брехня, яка сьогодні циркулює у суспільстві, як думка одна про одну», – додає Умінський. На його думку, суспільство вимагає відцеркви неможливого – просити владу, щоб вона відпустила активісток, не замислюючись про те, що не церква ініціювала їхній арешт.
Агресію церкви у відповідь на вимоги лібералів священик пояснює її складною історією у радянський період: «За сто років постійних гонінь на церкву ми звикли, що нам треба постійно захищати себе, свою віру та свої святині. Ця підсвідома настороженість, що, не дай Боже, хтось захоче знову нас образити, змушує нас так ставитися до того, що відбувається».
Голова Синодального інформаційного відділу РПЦ Володимир Легойда (він не є священиком) вважає вчинок Pussy Riot однозначним гріхом. "Церква не може виправдати гріх перфомансом, мистецтвом", - наполягає Легойда.
Незважаючи на таку оцінку, ставлення до самої акції відокремлюється від ставлення до винуватців події та визначається фундаментальним християнським становищем життя. «Ми відрізняємо гріх від грішника. І якщо ставлення до гріха непримиренне, то сама людина заслуговує на жаль, жалість і молитву за нього», – пояснює Володимир Легойда.
Церква vs інтелігенція
На перший погляд все просто: Pussy Riot вчинили погано, заслуговують на осуд (але не настільки суворого, як дбають слідчі), церква ні до чого, суспільство не розуміє, чого і від кого просить. З іншого боку, якщо ситуація і справді проста, чому вона раптово протиставила інтелігенцію та церкву?
На ці запитання священики відповідають неохоче та виключно на умовах анонімності. Інакше, як зізнаються вони самі, патріарх може бути незадоволений і за сприятливого розкладу просто вимагатиме, щоб вони публічно не висловлювалися. Про найменш сприятливе краще не думати.
Втім, на таке ставлення предстоятеля церковні люди нескаржаться. Наявність вертикалі влади в РПЦ сприймається не як відсутність демократії та свободи слова, а як нормальна структура церкви, яка існує вже багато століть.
«Навесні церковне керівництво визначило для церкви стратегічну нішу у суспільстві. Вона має складатися з обивателів і таким чином повністю співпадати з путінською більшістю. Декілька жорстких випадів церковників проти інтелігенції і міркування її провину перед батьківщиною 1917 року – це спроба виштовхнути інтелігенцію на периферію церковного життя, т.к. інтелігенція складає кістяк протестного руху», – заявив настоятель одного із провінційних храмів на умовах анонімності.
Біблііст Андрій Десницький підтверджує, що в церкві і раніше існували люди, яким інтелігенція просто не потрібна, хоча була й протилежна думка. Він вважає, що розгляди з Pussy Riot у моральному та правовому полі фактично є вершиною айсберга невирішених питань між церквою та інтелігенцією, і грають на руку владі.
«Я вважаю, що влада розіграла зі скандалом Pussy Riot дуже вигідний хід: значну частину обурення вона перевела на церкву – вийшло, що ця церква винна, що активісток тримають у в'язниці. І влада зробила чимало, щоб ми протиставляли інтелігенцію та церкву», – пояснив Десницький. «Свого часу у Польщі та інших країнах Східної Європи комунізм обвалився, коли об'єдналися костел, національна інтелігенція, патріоти та демократи. Для нашої влади дуже добре зробити так, щоб наша інтелігенція та наша церква ставилися одна до одної з підозрою та ворожістю, бо якщо вони об'єднаються, разом вони зможуть зробити дуже багато», – додав біблеїст.
Церква тадержава
Проте все, що сталося, не говорить про «тандем» РПЦ та владу.
«Ми живемо у вільному суспільстві, де церква має свої права та захищена законодавчо як будь-яка інша громадська організація. Вона відокремлена від держави і тому має можливість жити за своїми внутрішніми законами, не звітуючи у своєму віровченні, у своїх планах та у своїх діях», – нагадує Олексій Умінський. Втім, додає священик,
«Іноді церкві необхідно похвалити владу, навіть тоді, коли, можливо, цього не варто було б робити, подякувати за те, що нам повернули храм, монастир, якусь святиню для церкви».
РПЦ не має і не може бути опозиційного ставлення до влади. «Метою будь-якої опозиції є здобуття політичної влади. Але оскільки церкві політична влада не потрібна, вона з будь-якою владою взаємодіятиме», – каже Легойда, додаючи, що РПЦ залишає за собою право критикувати будь-яку владу.
Церква та суспільство
Суспільство періодично критикує РПЦ як за дію, так і за бездіяльність, проте люди досі чекають від церкви фізичного підтвердження її готовності допомагати.
Глава Синодального інформаційного відділу Володимир Легойда наполягає, що церква насамперед є «моральним камертоном» у суспільстві, але визнає важливість справи благодійності та милосердя. «Найактивніший відділ у РПЦ – це відділ з церковної благодійності та синодального служіння. Нещодавно ми зібрали більше 17 млн рублів на допомогу грецьким віруючим. Ми допомагали Японії після Фукусіми, у нас є підшефні багатодітні сім'ї, дитячі будинки», – повідомляє Легойда.
«Тому у впорядкованих державах, як, наприклад, у Європі, до церкви ходять за релігійною мотивацією, а в нас маса народу хоче,щоб усе було добре за рахунок Бога, тому що держава не впорається», – додав настоятель.
РПЦ шукає себе
Питання, як і чим живе церква, неоднозначне навіть для людей церкви. Для одних РПЦ – це збори вільних особистостей, за спиною у яких ні-ні та й промайне жахлива примара радянської влади, для інших це суспільство фактично звичайних людей зі своїми гріхами, слабкостями, помилками та марнославством, для третіх – організація з консерваторів з недалекоглядним керівником на чолі. По-своєму всі вони мають рацію.
«Церковна спільнота – це насамперед спільнота вільних людей та вільних особистостей, – розмірковує священик Олексій Умінський. – У нас є загальне непорушне поняття моральності та догматів нашої віри, а в усьому іншому ми – ті, хто ми є. І ми всі рівні перед Христом, тому що головне для нас не наші політичні відмінності, а наша єдність у розумінні Євангелія».
Дмитро Свердлов пояснює, що хоча «церква покликана бути ідеальною, вона в жодному разі не ідеальна, тому що її складають люди, в яких живе гріх – як, власне, у кожній людині». Також Свердлов зауважив, що іноді недосяжні, але правильні цілі церковні люди замінюють на досяжні, але невірні. «Це сумна помилка. Можливо, важко почуватися вічно недосконалим і тоді відбувається підміна – це психологічний механізм. Можливо, з'являється втома, може, спотворюється етика», – сказав священик.
При цьому про деякі речі, які можуть здатися людям світським обурливими, церковники говорять спокійно і буденно – для них це факт, шкодувати про який немає сенсу, тому що не можна нічого змінити.
«У церкві відбувається видавлювання будь-якого роздуму, варіативності, що, у своючерга відповідає бажанням однієї єдиної людини – патріарха. Він по-своєму дбає про церкву, але в нього зовсім не християнські поняття про церкву. На його думку, церква має бути сильною, владною, престижною тощо», – пояснює співрозмовник «Газети.Ru». «Крім цього, його святість проповідує якусь Святу Русь замість християнства, яке існує, як щось прикладне, що дозволяє цій святій Русі бути святою».
Інші співрозмовники «Газети.Ru» поділяють цю версію та додають, що дії патріарха Кирила багато в чому продиктовані його радянським минулим. «Це називається сергіанство, ідеологія митрополита Сергія, який у 30-ті роки задля збереження структури церкви йшов на будь-які компроміси із владою. У разі радянських гонінь це було єдиним можливим способом поведінки. Але ідеологія, що збереглася, пишним кольором розцвіла в нинішній понтифікат без особливої на те потреби», – розповідає один із священиків. «Це і є наша традиція – споконвічна, холопська традиція – обожнювання держави: держава – все, особистість – ніщо», – додає він.
Інший співрозмовник «Газети.Ru» пояснив, що марнославство патріарха не турбує основну частину священиків. «Церква переважно саме така і це показує, що в церкві не залишилося сил ні інтелектуальних, ні пасторських. І замість того, щоб усю церковну енергію присвятити саме вирощуванню цих сил, церква бореться із зовнішнім ворогом та із «зрадниками в рясах», збирає собі майно і вибудовує відносини з державою», – переживає він. Але при тому, що «зрадники у рясах» обговорюють на кухнях подальший шлях церкви, дисидентського руху серед священиків немає: «Вони роз'єднані. Це найбоязкіший у світі народ. Їх можна зрозуміти, бо якщо єпископ заборонить служити священикові, він простоне виживе без іншої освіти окрім семінарії та з величезною родиною, яку треба годувати», – сказав один із священиків.
Втім, на думку біблеїста Андрія Десніцького, те, що зараз відбувається в церкві, це не статична ситуація, а гнучкий процес, зумовлений багатьма обставинами. По-перше, суспільство потребує моральних орієнтирів і водночас дещо побоюється церкви, яка б їх задавати. «Церква може відігравати таку роль у суспільстві, але тут виникає дуже багато різних питань: а що це буде? Чи це не буде експансія? Чи не вийде, що церква почне пропихати свої інтереси, посилювати політичний вплив, забирати більше майна», – пояснює громадські побоювання Десницький. «Якщо є якась інституція, яка має вплив, когось цей вплив дратує. Але якщо вона не володіє, вона ні для чого взагалі не потрібна», – додав він. По-друге, проблема існує всередині самої церкви.
«Нинішня церква це важка та непрозора структура з дуже поганим зворотним зв'язком та засиллям офіціозу, який заважає цей зв'язок налагодити. А без адекватного зворотного зв'язку неможливо приймати грамотні рішення та простежувати їхнє виконання», – заявив Андрій Десницький.
Зрештою, пошуки власної ідентичності поки що не дозволяють зайняти церковним структурам стабільне місце у суспільстві. «Церква поки не розуміє, яке місце вона займає в сучасному міському суспільстві, мобільному та добре поінформованому, і йде на дотик шляхом спроб і помилок. А суспільство своєю чергою реагує на ці проби та помилки по-різному», – повідомив Десницький.