Чим дагестанці від українських Гудбай Кавказ
Є така легенда, яку мені розповів мій армійський друг-дагестанець Ібрагім, що Бог ходив світом з мішком і роздавав народам мови. У районі Дагестану Господь задрімав і мішок перекинувся, з якого на маленьку територію прокидалося мов більше, ніж належить.
Служив я у Сковородинському прикордонному загоні. Вже тоді я дивувався - навіщо до нас відправляють служити кавказців? У них там, проблеми з місцем служби чи що? Отож, тоді нам необстріляним бійцям учбові пояснили, що коли прийде заклик дагестанців, то їхня група з 15-20 осіб «триматиме» весь навчальний центр. Ми тоді хвалилися, мовляв, та бути такого не може. Ви знаєте, так і сталося. Вони трималися завжди разом і готові були прийти на допомогу один одному, незалежно від того, чи правий їхній співвітчизник чи ні.
А от українські хлопці не могли похвалитися такою самою згуртованістю. Щоправда, у нас був начальником навчальної прикордонної застави капітан Ахромєєв, який бував у гарячих точках. І сержанти не промах. Загалом, щоб давати відсіч дагестанцям, які могли з ноги відчиняти двері підрозділів, у нас з'явилася нова команда дневального: «Даги!» Коли ми чули, то не залежно, в якій би частині розташування ми не знаходилися - усі бігли до тумбочки дневального, хапали дагестнаца за руки і ноги і викидали за двері. По-тихеньку ми віднадили непроханих кавказьких гостей заходити до нас. Але це було лише навчання.
У гарнізоні панували інші порядки, вірніше там панували – дагестанці. У кожному підрозділі їх було по 4-5 чоловік, але цього було достатньо, щоб тримати у підпорядкуванні всю частину. Коли я перейшов у гарнізон, то ще застав дембелів, які за чутками «окормляли» не лише загін, а ще йСковородине, біля якого була частина. Як тільки наставала ніч, вони перевдягалися в спортивні костюми і займалися рекетом. Тому коли вони демобілізувалися з полегшенням зітхнули і цивільні силовики і керівництво загону.
Так, чого там говорити, коли дагестанці разом – одразу проявляється схильність до криміналу. Ні, я не говорю про всіх - були серед них хлопці, які були вищими за все це, але це скоріше з розряду - виняток. І мені довелося зіткнутися з цим, як то кажуть, на власній шкурі. Сталося це після того, як мене перевели з комендантської роти до саперної. У першій у мене залишилися амурські друзі, у новому підрозділі – нікого і купа дагестанців. Першу ж зарплату, яку ми отримували у кабінеті начальника роти, у мене спробували прихопити. Усіх, хто виходив із кабінету з грошима, запрошували до туалетної кімнати «поговорити» представники Дагестану. Я собі вирішив триматися до останнього. Були й погрози та «тиск на хвору мозоль», але з туалету я вийшов зі своєю денюжкою в кулаку. вийшов надвір - закурив з досади. Я чудово розумів, що мені необхідно з ними служити ще 1, 5 роки. Мої важкі роздуми перервав якийсь солдатик, який вигукнув: іди скоріше там наші амурські за тебе встряли. Виявляється, хтось повідомив до нашої комендантської роти, що мене намагалися «пресувати». Коли я став підніматися на 5-й поверх інженерно-саперної роти, то побачив своїх комендантських товаришів. Бійки тоді так і не сталося - на жаль, не виконав я покладеної на мене ролі лідера, який вигукне: "Бий, дагов!" Але після цієї історії мене почали шанувати.
За роки служби я бачив якісь дагестнаци бувають жорстокі і нещадні. Не малюватиму тут жахливі картини і так атмосфера наелектризована подіями в Москві. Хочусказати, що серед дагестанців я зміг знайти справжнього друга. На жаль, згодом під тиском своїх побратимів він раптово припинив зі мною спілкування. Але й того, що він мені розповів, вистачило, щоб зрозуміти дещо про цей народ.
З оповідань Ібрагіма я зрозумів, за що нас сини гір недолюблюють:
1. Роз'єднаність а-ля моя хата з краю, відсутність серед українських взаємовиручок; 2. Боягузливість, відсутність відваги; 3. Кидаємо хліб на землю; 4. Аборти наших жінок і взагалі не бажання мати багато дітей; 5. Доступність наших жінок; 6. Пияцтво чоловіків до втрати пульсу; 7. І багато іншого.
Зрозуміло, що можна і з позиції русичів скласти не менший список щодо кавказців. Але справа в іншому – нам треба щось самим теж робити, щоб нас поважали. Формувати громадську думку – вимагати від уряду стимуляції національних проектів та іншого. Але найголовніше, щоб нас поважали – нам потрібно самим почати себе поважати.
Начебто назвав банальні речі, але ж ми маємо програму для дій. Хоча б у автобусі, коли хтось когось кривдить – адже ми можемо заступитися, а не ховати обличчя у вікно? А то знову в нас далі кухонного патріотизму справа не рушить. І в крайнощі впадати також не варто.