Читати онлайн Томасина сторінка 16
Місіс Маккензі гладила, співаючи гімни (мабуть, розпечена праска нагадувала їй про пекельне полум'я), батько і Віллі працювали над собакою.
Мері Руа легко і швидко перелізла через паркан, підбігла до купи сміття і схопила свою покійницю, як шотландська вдова, яка розшукала тіло на полі бою. Вона поклала її на плече, поставила інші ящики, залізла на паркан, відсунула їх ногою і зістрибнула. Потім, притискаючи до грудей кішку, що ще не охолола, вона відчинила хвіртку і побігла вулицею.
Х'югі, син лерда, що жив у великому маєтку, за милю від берега, почув плач і вийшов до неї, коли вона, вибившись із сил, опустилася на траву біля високого дуба.
- Ой, Мері! - сказав він. - Що з Томасіною?
Мері підняла мокре обличчя і побачила, що її друг і захисник стоїть поруч із нею навколішки. А він, почувши нудотний запах, сам зрозумів, що трапилося, і обережно почав:
- Може, воно і краще ... Може вона була не-з-ле-чи-мо хвора ...
Мері глянула на нього з розпачом та ненавистю. М'якосердий Х'югі зрозумів, що так говорити не можна, але зовсім розгубився від криків, сліз та ридання. «Тато і не пробував! – кричала Мері. – Він поганий… Ти поганий… Усі ви…» Зрештою вона уткнулася обличчям у мох і стада скрести нігтями землю.
Х'югі не розумів, що можна так плакати через кішку – у них у парку їх кишіло сотні, і він не відрізняв одну від іншої. Але він чув, що люди з горя вмирають і дуже злякався за Мері. Він був досить дорослим, щоб зрозуміти: не можеш втішити – відволікай.
- Ось що, Мері, - сказав він. – Ми її добре поховаємо. Прямо зараз! У нас є атласна коробка, туди її й покладемо. Устели коробку вереском, він дуже м'який… Ти чуєш мене, Мері Руа?
Вона чула його. Ридала вона все тихіше ітихіше, хоч і не підводила голови. А він, підбадьорений успіхом, розвивав свою думку:
- Влаштуємо ходу через все місто. Хлопців зберемо багато. Ти одягнеш жалобу, підеш за труною і голосно ридатимеш.
Мері Руа підвелася і подивилася на нього поверх Томасиного тіла.
— Місіс Маккензі має чорну шаль, — сказала вона.
– А я візьму у мами накидку на голову, – підхопив Х'югі. - І Джемі гратиме на волинці! Він навчався, дуже чудово грає. Уявляєш – у спідничці, у шапочці зі стрічками і дудить «Плач по Макінтошу».
Мері Руа слухала, як зачарована. Очі її стали круглими, мов монети, і сльози на них висохли.
– Я теж одягну спідничку, накину плед на плечі, візьму кинджал і сумку… Усі будуть на нас дивитись і примовляти: «Ось іде вдова Макдьюї» – це про тебе, а про Томасину: «Упокій її, Господи!»
- Ще б! - Він сам захопився своєю вигадкою. – І ми поставимо напис!
– Який такий напис?
Мері Руа з обожненням дивилася на нього, а він казав:
– Я скажу надгробне слово… «порох у порох повернеться…» похвалю її… розпишу, як їй добре на небі… Ми закидаємо могилу квітами. Джемі знову заблукає ... і ми влаштуємо поминки ...
Мері обійняла його, схилившись над Томасіною.
- От і молодець! - сказав Х'югі, витер їй обличчя чистою хусткою і допоміг висморкатися. Потім він акуратно обтрусив її фартух від листя і травинок.
- Я її візьму, - поквапився він. – Покладу у коробку. Покличу Джемі, зберу хлопців. А ти біжи, одягайся! Що за похорон без вдови?
Вона слухняно побігла до будинку, посміхаючись і плачучи. Найбільше її розчулювала фраза «Звірячи умертвлена».
Ветеринар Ендр'ю Макдьюї не бачив похорону своєї останньої жертви - він прямував зі своїм другом, священиком, на інший кінецьміста, до сліпого жебрака.