Чому Європа занепадає - УКРОП
Оцінки були дивовижними і гнітючими одночасно. Високими виявилися амбіції Німеччини, яка при Ангелі Меркель повернулася до активної зовнішньої політики. Зважаючи на все, подібне вірно і щодо інших великих європейських країн: Франції, Італії та Польщі. Водночас амбіції Британії стрімко скорочуються.
Амбіції дрібних країн, особливо у Центральній та Східній Європі. Листи з Братислави чи Любляни, Загреба чи Бухареста, Відня чи Будапешта продемонстрували байдужість їхніх громадян щодо питань зовнішньої політики.
Можливо, це залежить від кількості жителів країни (див. інфографіку). Проте таке пояснення звучить не дуже переконливо. Подивіться на позицію Данії, коли справа доходить до питань оборонної політики та політики безпеки Копенгагена. Або на Ірландію у питанні миру з Північною Ірландією.
Насправді єдине узагальнення, яке можна зробити з отриманих результатів, полягає в тому, що, за винятком кількох країн, уряди європейських столиць не думають і не діють стратегічно. Звідки у такому разі взятися амбіціям щодо формування зовнішньої політики, особливо на рівні ЄС?
У ході цього дослідження не вдалося визначити зовнішньополітичні цілі ЄС, і це є головною причиною слабкості більшості європейських урядів. Вони ухиляються від вироблення зовнішньополітичних амбіцій, оскільки це означає приймати він ризики і виділяти гроші те що, щоб ці ризики спрогнозувати.
Олланд використав військовий та політичний вплив Франції в африканському регіоні Сахель для того, щоб запобігти вв'язуванню Малі у громадянську війну. І Меркель, і Олланда мали свої причини для цього. Але ось у чому питання: чи є у них довгострокова зовнішньополітична стратегія та амбіції для того, щоб упоратися з Україною та Сахелем відповідно? Особисто я в цьому не певна.
Зрештою, мета зовнішньої політики полягає не тільки в тому, щоб захищати інтереси та цінності. Вона також передбачає наявність зовнішньополітичного впливу, підкріпленого стратегічним баченням. У випадку з Європейським Союзом державам-членам все складніше справлятися з проблемами самотужки. Берлін та Париж зрозуміли це на прикладі роботи з Україною та Малі. Проблем побільшало, вони стали комплексними.
Адже це одна з найскладніших проблем, з якими стикається Європа. Країни-члени воліють самоусунутись від її рішення замість того, щоб розробити гідну політику з питань біженців та надання притулку.
Подібна відсутність інтересу спостерігається і щодо самопроголошеної Ісламської держави, а також загрози, яку бойовики становлять для Європи.
Слабкий політичний дискурс з питань ТТІП ганебний, адже це один із ключових зовнішньополітичних напрямків, який має потенціал для створення принципово інших трансатлантичних відносин. Мало уваги приділяється і оборонним питанням, а гарантом безпеки в Європі, як і раніше, виступають Сполучені Штати.
Це саме стосується і повної байдужості до подій на Близькому Сході. Ніхто не говорить про те, яку роль у європейській та глобальній політиці найближчими роками гратиме Китай.
Були й інші недогляди. Але не в цьомусправа. Надіслані нам листи доводять, що більшість країн ЄС не лише не бачать стратегічного значення Європейського союзу, а й не бажають його бачити. Якщо нічого не зміниться, Європа й надалі скочуватиметься в занепад. Щоб такого не сталося, лідери ЄС мають сформулювати реальні стратегічні зовнішньополітичні цілі для Співдружності».
Наступний висновок: замість вироблення спільного стратегічного бачення зовнішньої політики ЄС, країни-члени пішли прямо протилежним шляхом. Якщо в європейських держав і є зовнішньополітичні цілі, то вони ґрунтуються на їхньому внутрішньому баченні, вузьких інтересах та короткострокових завданнях. Ці амбіції мало пов'язані із захистом сили Європейського союзу, хоча це саме те, чим вони мають займатися.