Дивовижна та трагічна доля «Незнайомки»
Портрет цієї дівчини відомий кожному зі шкільної лави — зі шкільних підручників.Цю Незнайомку звуть Софія Крамська, вона дочка художника І.М. Крамського. І мало хто знає про дивовижну та трагічну долю Незнайомки.
Софія Крамська, єдина дівчинка серед своїх братів (і тому, мабуть, батьківська улюблениця), народилася імовірно 1866 року (за іншими відомостями, 1867-го). Вона навчалася у звичайній гімназії, але завдяки творчій атмосфері, що панувала у рідному домі, рано відчула інтерес до живопису. Батько намагався розвивати художні навички дочки та став її першим учителем. У дитячі роки Соня серед знайомих вважалася негарною, але в юності, як це трапляється з багатьма дівчатками, стала гарнішою. Однак для батька вона завжди була найулюбленішою моделлю. Навіть коли дівчинці через хворобу обстригли волосся і в неї на голові відростав нерівний їжачок (Соня намагалася прикрити його мереживною косинкою), і тоді на полотнах батька дочка-підліток поставала справжньою красунею з бездонними очима.
Будучи ровесницею дочок П.М. Третьякова Віри (у заміжжі Зілоті) і Сашеньки (у заміжжі Боткіна), Соня з ними дуже дружила. Віра Зілоті пізніше згадувала:
«Соня була негарна, але з розумним, енергійним обличчям, жива, весела і надзвичайно талановита до живопису… У 16–17 років Соня… погарнішала, волосся відросло. Фігура в неї стала довга, тонка. Вона чудово танцювала. Її веселість, дотепність та entrain (привабливість, чарівність) приваблювали до неї багато шанувальників». Соня справді була дуже витонченою — Рєпін, учень Крамського, захоплювався її фігурою, Альберт Бенуа всерйоз доглядав її, але у свої 30 років він здавався шістнадцятирічній Соні надто «старим». У неї з'явився інший наречений - Сергій Сергійович Боткін,молодий лікар представник відомої медичної династії. Родичі урочисто відзначили заручини молодих, Крамській на радощах написав чудові парні портрети нареченого та нареченої.
Як то кажуть, людина припускає, а Бог має. Сергій Боткін несподівано для всіх закохався у подругу своєї нареченої Олександру Третьякову. Заручини виявилися розірваними, і незабаром Саша Третьякова вийшла заміж за колишнього нареченого подруги. Соня Крамська знайшла сили зберегти з нею приятельські відносини. Але те, що сталося надовго, привело Соню в тугу. Врятував Софію живопис. Шістнадцятирічна дівчина з головою пішла в роботу і почала демонструвати професійні успіхи.
«Між Сонею та її батьком була рідкісна дружба, яка переходила в обопільне обожнювання», — писала Зілоті. 1884 року Крамський, щоб відволікти Соню від душевних мук, разом із дочкою вирушає в закордонну поїздку (заодно і своє серце підлікувати — він був уже дуже хворий). Подорожуючи Францією, Софія звикла до мальовничих етюдів на пленері. Через рік після подорожі Крамський писав: «Дочка моя, відома… вітряна, починає подавати мені серйозні сподівання, що вже є певний мальовничий талант». Крамський розумів, що вмирає, а дочка ще не стала на ноги і не знайшла себе. Незадовго до смерті Іван Миколайович, який тривожився за долю Софії, сказав: «Дівчинка, а яка сильна, ніби вже майстер. Подумаю іноді, та й стане страшно… особисте життя загрожує перетворитися на трагедію». Софія справді довго не могла одужати від удару, ні в кого не закохувалась і не виходила заміж. Тільки в зрілому віці, в 1901 році, коли батька вже давно не було в живих, вона одружилася з петербурзьким юристом фінського походження Георгієм Юнкером.
Крамський, незважаючи на просте походження (він був сином писаря з містечка Острогозька), був прийнятий при дворі і навіть став там своєю людиною, не раз виконуючи портрети членів імператорського сімейства (Олександр III був великим демократом і віддавав перевагу спілкуванню зі звичайними людьми, особливо талановитими, спілкування з романівським кланом), давав уроки живопису дочкам імператора. Своїми при дворі стали його діти. Софія Крамська теж виконала низку робіт, зобразивши імператора, імператрицю, їхніх дітей, насамперед цесаревича, та інших родичів. Але майже нічого не збереглося. Щось було знищено чи зникло у роки революції, щось із своїх робіт було передано нею в Острогозький музей, батьківщину батька, разом із його картинами, і, як у 1942 року у музеї спалахнула пожежа, померло здебільшого його колекцій.
Юнкер-Крамська була засуджена як «чужий елемент» до трьох років заслання до Сибіру, але через нервове потрясіння у неї стався інсульт. З тяжким паралічем її відправили до тюремної лікарні ДПЗ. Її абияк підлікували і через чотири місяці все ж таки послали по етапу до Іркутська. Напівпаралізована жінка дісталася Іркутська, але через три тижні її перевели до Канська, через місяць, із погіршенням — до Красноярська.
Наприкінці листа відчайдушні рядки: «Я могла робити помилки у своїх судженнях, могла щось не так правильно оцінювати, могла криво судити про стан речей, але злочину я не робила ніякого — і свідомо так люблячи свою країну, після смерті чоловіка ( він був фінляндським підданим) — змінила свої папери на українські, підписавши тоді вже відмову від будь-яких претензій на майно. Було навіть смішно вчинити інакше. Допоможіть мені! Я написала прохання про помилування М.І. Калініну. Япрошу Вашого сприяння. Я виправдаю милість, якщо мені вона буде дарована, можу запевнити вас у цьому. Я чесно працювала 40 років. Тяжко останній, можливо дуже короткий термін — почуватися — так покараною… Я зібрала останні сили, щоб написати Вам все це…»
У Державному архіві України зберігся її лист:
«Вельмишанована Катерино Павлівно, Ви дозволите мені надіслати Вам ці кілька рядків. Мене звільнили! Якби Ви тільки знали, яким почуттям глибокої подяки сповнені мої думки та душа. Я не знаю, вибачте, право не знаю, чи належить мені писати взагалі про моє почуття вдячності, але я дотримуюся своєї внутрішньої потреби це зробити… Ви не поскаржитесь на те, що я роблю це, якщо це не належить, я не знаю, але не наслідувати душу цієї потреби було неможливо! Я знову тут, у Ленінграді, де пройшло моє тривале робоче життя — і тепер я знову, можливо, можу почати працювати хоч трохи, наскільки дозволять мені мої сили, які відновляться в мені зі свідомістю можливості знову працювати! Я не знаю навіть, кому мені говорити про те, що я відчуваю і як я вдячна. Але, думаючи, що все це сталося через Високу установу, яку є Представницею, — я пишу Вам. Ну, це навіть ні Вам, нікому не буде потрібно, нехай це не прийнято, нехай це не належить — я все ж таки повторюю: я безмежно вдячна, що повірили і моєму щирому каяттю, і моїй порядності старого громадського працівника, і моєму гарячому бажанню загладити. роботою мої будь-які помилки і несвідомі помилки. І хоча я, звичайно, дуже хвора ще й слабка, але, скільки мені дозволять підбадьорені сили — той час, що залишився до неминучого кінця, я зможу вжити на реабілітацію мого робітникаімені як самої по собі, так і як дочки Крамського. Ще раз прошу пробачити мені, якщо я роблю щось, що виходить з рамок, що допускається.