Хвороба бездіяльності - сторінка 1, Час пік
В учасників існують більш-менш сформульовані цілі (на зразок «хочу стати Наполеоном», або «бажаю створити коаліцію»). Скільки серйозних перешкод тому, щоб почати хоч щось робити, – не спостерігається. Проте реальні дії повністю підмінюються розмовами про них.
Ну, а якщо серйозно, – справді, якась епідемія: у країні, в тому числі й на місцевому рівні, мало де вдалося налагодити більш-менш виразну, конкретну роботу, тим більше з подолання загальної системної кризи, про яку зараз не говорить тільки лінивий. Щоправда, скрізь причини неможливості приступити до роботи – найрізноманітніші. Десь створюють сільську коаліцію, десь ділять портфелі, десь не пускають один одного до будівлі. А десь окремі особи вставляють ціпки в колеса.
Доволі своєрідна ситуація склалася у славетному місті Ізмаїлі. Кілька слів про місто – воно справді славне. За згадки про нього виникає образ фортеці, суворовських походів, «української слави». Асоціації чи то з Пітером, чи то з Кронштадтом – але, принаймні, виникає уявлення про чистеньке затишне містечко, з обов'язково зразковим порядком. А ще – Дунай, вихід до Чорного моря.
І справді, Ізмаїл на вигляд справляє саме таке враження. Його мешканці говорять про дуже сприятливу ауру міста. А кількість населення (близько 70 тисяч) і підприємства, що дісталися «спадщини» – порт, судноремонтний завод та ряд інших – створюють образ невеликого, але й не маленького містечка з гармонійним співвідношенням виробництва, торгівлі, сфери обслуговування.
Колись, у далекі радянські часи, Ізмаїл був таким або майже таким, дуже сприятливим для життя містом. Нині залишилася зовнішня оболонка, а всередині – гнилизна.Власне, така ситуація у більшості райцентрів та так званих середніх міст-стотисячників на кшталт Алчевська, але чомусь Ізмаїл особливо шкода. Тут насправді – розбиті дороги, та ж вкрай занедбана комунальна сфера та повністю відсутня власна переробна промисловість. Ізмаїл, будучи набагато крупнішим за сусідні райцентри, змушений «експортувати» з інших районів основні продукти харчування – молочну та м'ясну переробку.
Положення це складалося не один рік. Існує поширена серед мешканців думка – місту всі останні п'ятнадцять років просто не щастило з владою, не вистачало місцевої «сильної руки». Попередній мер, за загальним визнанням, засидівся у кріслі і, скажімо так, не доклав серйозних зусиль для того, щоби щось змінити.
Зрозуміло, чому останніх виборів в Ізмаїлі чекали з особливим нетерпінням, сподіваючись, що прийде новий лідер-професіонал, з великим бажанням змін.
Але – поки що не склалося. Ось уже другий місяць роботу новообраної міської ради практично заблоковано. І ким? Фактично однією людиною – також новообраним мером Ізмаїла Георгієм Миколайовичем Дубенком. За великим рахунком, ситуація, що склалася, розумному поясненню не піддається.
Треба сказати, що перемога Г.Н.Дубенка чимось нагадує перемогу Леоніда Черновецького у Києві – простою більшістю голосів, із дуже невеликим відривом від найближчого суперника. Не було якогось особливого протистояння між кандидатами, так само, як і не було беззастережної, переважної підтримки великого відсотка виборців. Мало того, з розмов із простими людьми стало ясно, що результат виявився десь навіть несподіваним: приблизно, як кияни здивувалися самим собі, обравши Черновецького, ізмаїльці розгублено знизали плечима, дізнавшись ім'ясвого нового мера.
Що, за ідеєю, мав зробити новообраний міський голова, якщо він, м'яко кажучи, має подібний рівень підтримки населення та слабкий досвід управлінської роботи такого рівня? Розумно – подбати про те, щоб оточити себе по-справжньому досвідченими та професійними чиновниками, на яких можна буде хоча б спочатку опертися.
На жаль, Г.Н.Дубенко пішов іншим шляхом: він вважав за краще взяти в заступники «своїх», нехай не кумів (як це вже прийнято у нас в країні), але колишніх товаришів по службі – колег по роботі в системі «Облводгоспу» та управління зрошувальних систем. Тобто таких, як і він сам, людей без досвіду керівної апаратної роботи.