Як українським художникам вижити на світовій арт-сцені
Я ніколи не ділив сучасне мистецтво на українське та неукраїнське. Сучасне мистецтво є інтернаціональним, і цікаві художники незалежно від національності викликають інтерес, а нецікаві — не викликають. Єдине, чим відрізняються українські художники від західних — відсутність потужних структур за спиною: галерей, колекціонерів, навчальних закладів та інших інституцій. За своїм досвідом можу сказати, що за кордоном підтримки українців немає. Тут рідко зустрічаються колекціонери українського мистецтва, та й в Україні їх кілька десятків людей. В Україні також немає такого музею сучасного мистецтва, який мав би свою постійну колекцію художників, що регулярно поповнюється. Хоча є місця, які самі себе називають центрами сучасного мистецтва, бієнале проводять.
На Заході український художник повинен готувати себе до того, що прориватися, та й просто існувати йому доведеться поодинці. Ніщо йому не допоможе, крім його таланту та популярності. У Берліні та в Парижі, звичайно, можна знайти протекцію, але є одне але: в арт-тусовці зазвичай усі разом вчилися-одружувалися і всі один одного знають. Така сама ситуація і в Москві.
Єдиний просвіт був між 1985 і 1990 роками, під час перебудови. Радянський Союз вперше відкрився, і люди могли ходити майстернями і спілкуватися з художниками без жодного нагляду. І до цього періоду, і після нього нічого не було. Хоча є така легенда про український авангард: увага до нього зросла тоді, коли в Японії приблизно 1962 року випустили закон, який забороняє давати хабарі творами американського та європейського мистецтва. Люди напружилися, звернули погляди у бік Укаїни і вийняли з запасників супрематизм, лучизм іінший авангард, в такий спосіб його капіталізувавши. До цього жодного інтересу до українського авангарду не було. А могли б і румунським мистецтвом захопитись. Але, повторю, це лише легенда.
Про акцію Павленського тут, у Берліні, поговорили один-два дні як про інфоповоди. Якби ця історія дістала продовження, тоді про нього заговорили б по-справжньому. За шістдесят років історії цього жанру люди чого тільки не робили. Коли у творчому районі Берліна збираються будувати елітне житло та починається підвищення цін, усі художники та музиканти виходять на вулицю, і тоді кожен із них акціоніст. Сотні тисяч Павленських. До речі, перформансів українських митців я саме тут, у Берліні, не бачу. Вони, може, й є, але якісь тихі.
Моя зарубіжна історія не дуже проста: у мене є «Братський поцілунок» на Берлінській стіні. Я його зробив і «вистрілив» — ось так мені в даному випадку пощастило, і зараз ця картинка є таким самим фетишем, як уорхолівська «Рожева Мерилін». Коли на одній зі стін твоєї майстерні висить копія Брежнєва і Хонеккера, що цілуються, всі інші роботи покриваються аурою слави. Але так відбувається завжди: якби Джефф Кунс, Демієн Херст, Енді Уорхол не зарекомендували себе якоюсь сильною річчю, їх би теж ніхто не впізнав. Мої українські колеги не мають амбіцій, вони не усвідомлюють, що треба встати собі на голову і щось таке зробити, щоб увесь світ сказав: «Вау!»
У силу загальної культурної відсталості все, що ми робимо і що нам здається новим, було зроблено років п'ятдесят тому. Така сама ситуація і в Сербії, і в Албанії, але, на відміну від усіх інших, ми вважаємо себе першими. Це викликає здивування та інтерес швидше до менталітету, а не до творів, які здебільшого вторинні. Реалізм, концептуалізм - вседо нас відкрили у країнах. У них Мікеланджело, Да Вінчі, Брейгель, Босх, а ми говоримо, що у нас Рєпін. Причому ми впевнені, що десять тисяч таких же Рєпіних, тільки західних, усі перейняли у нашого. Ті ж берлінці, дивлячись на наше мистецтво, нічого нового для себе не відкриють — їм цікавіше про горілку, автомат Калашнікова, Сталіна та Путіна, звісно.
Зазвичай, коли тут відбувається виставка українського художника, ніхто про це не знає і не пише, а ми ображаємося. Високо над усіма стоять Виноградов та Дубосарський, а ще вище — Ерік Булатов, харків'янин Боб Михайлов та, звісно, Ілля Кабаков. У них чудові музейні та галерейні історії. Хтось, їдучи на Захід, починає розповідати, як круто в нього йдуть справи, що його роботи також взяли до галереї. Виявляється, галерея або одноденка, або Монако. Це окрема історія: у Монако немає галерей, там є тусовка багатих, і якщо ти в неї якось потрапив, у тебе все буде добре, але до мистецтва це не матиме стосунку. Шукаєш такого художника з Монако в каталозі Sotheby's — його там немає. А треба розуміти, що мірило затребуваності — це каталоги аукціонів, і якщо там хоч десять твоїх картин, то можна говорити про успіх.
Все вищесказане - аж ніяк не песимізм. Я вважаю, що це круто - коли нічого немає. Тому що, коли всі місця зайняті, розділені та захоплені, заявити про себе набагато важче. Тим самим Кабакову, Булатову і Михайлову вже сімдесят, вони цікаві своїм радянським періодом. Кожен сучасний український художник має робити те, що робить кожен американський чи англійський художник: прокидатися вранці з думкою, що ти хочеш бути номером один. Настав час поставити собі завдання стати Гагаріним, стати першим у космосі, як він.
Джерело: snob.ru Головне фото:gazeta.ru
Читайте також:
Як молодому художнику потрапити до музею — На які ж підводні камені натрапляють художники та музеї на шляху один до одного?
«Художник — це не предмети, художник — це думка» — Сценограф Галя Солодовнікова, яка оформляла вистави у Москві, Лондоні та Пермі, відкриває у «Британці» факультет театрального дизайну. В інтерв'ю «Афіші. Повітря» вона розповіла, чому там навчатимуть і як бути художнику в умовах цензури.