Катерина Вільмонт «Писати романи набагато цікавіше, ніж крутити їх»
- Коли я збиралася до вас на інтерв'ю, подруга попросила дізнатися, чому ви обрали такий псевдонім. Мовляв, він більше підходить не для любовних романів, а для історичних…
У мого прізвища шотландське походження, але у тата, перекладача та літературознавця Миколи Миколайовича Вільям-Вільмонта, в роді були не лише шотландці, а й німці, англійці, поляки, українські… Коли я минулого року втратила паспорт, мені стали співчувати: «Це жахливо, на ваше ім'я можуть оформити кредит, а ви не доведете, що не брали грошей! Я відповідала: "Прізвище привертає до себе таку увагу, що шахраї навряд чи ризикнуть". І згадала, як тато втратив партквиток. У сталінські часи на це дивилися майже як на злочин, а татовий випадок був особливо важким: він через свою розсіяність втрачав такий найважливіший документ тричі. Втретє, коли його пісочили на партзборі, один поет заявив, що тато втратив партквиток неспроста! Що він цілком міг передати його шпигунам, які тепер за цим документом можуть кудись проникнути! Тут слово взяв секретар Спілки письменників Анатолій Софронов, сталініст, жорстка людина, не помічена у симпатіях до мого тата. І зненацька сказав, що тільки останній ідіот вирішить скористатися документом на прізвище Вільям-Вільмонт. Батька, якого цілком могли посадити, було врятовано! Через багато років тато опинився разом із Софроновим у закордонному відрядженні і подякував йому за порятунок. Він засміявся: "Та я не збирався вас рятувати, просто той поет говорив настільки ідіотські речі, що я не витримав".
Папа - Микола Миколайович (Підмосков'я, початок 1950-х). Фото: З особистого архіву Катерини Вільмонт
— Мама не втрачала партквиток?
— Вона не була такою розсіяною і не була членом партії. Якось один батько друг сказав їй: «Папа, вам треба вступати в партію. Усі вступили, окрім вас». Вона процитувала «Мертві душі»: «Знаєте, я як Собакевич: мені жабу хоч цукром обсип, я її не їстиму». Не побоялася так відповісти. Але, звичайно, розуміла, що ця людина на неї не донесе. Хоча нічого не можна було точно розрахувати, передбачити, що складеться: ці арешти як шалені кулі — у когось потрапляли, у когось немає. Моїй сім'ї дісталося менше, ніж багатьом іншим, хоч у тата одну сестру заслали, брат загинув у таборах. Але самим батькам, дякувати Богу, пощастило.
Моя мама, Наталія Семенівна Ман, теж була перекладачем, переклала романи Томаса Манна «Будденброки», «Доктор Фаустус» (спільно з Соломоном Аптом), «Лотта у Веймарі», «Зізнання авантюриста Фелікса Круля», «Місяць і гріш» Вільяма Моема. Коли я в юності думала, чим мені в житті займатися, вона сказала: «Перекладач — найкраща у Радянському Союзі професія. У найстрашніші сталінські роки я сиділа вдома і перекладала «Будденброків»! Перекладати хорошу літературу — це був максимально доступний тоді ступінь свободи. Мама мене переконала. Мені теж виявилася близькою і ця ідея, і професія. Що я маю потрібні для неї здібності, з'ясувалося досить рано. Коли мені було років п'ятнадцять, мамі принесли підрядник китайського роману і запитали, чи вона зробить літературний переклад. Мама відповіла: "Ніколи в житті!" А я заради інтересу написала по підстрочнику дві сторінки. Мама мою роботу схвалила: "Дуже здорово, тобі тільки перекладачкою бути!" Я завжди легко писала, і я не мав страху перед чистим аркушем паперу — але й потяг до нього теж. У нас у школі існувала літературна студія, щоб туди потрапити, потрібно написати якесьлітературний твір. Я швидко вигадала розповідь, показала його, і мене тут же взяли. А потім уже оповідань не писала. Навіщо? Мета досягнута.
Мама - Наталія Семенівна (м. Вису, Естонія, 1960-і роки). Фото: З особистого архіву Катерини Вільмонт
— Але якщо вам не подобалося писати оповідання, вірші та інше, навіщо вам був потрібен літературний гурток?
— А там тусовка була гарна. Цікаві, дотепні хлопці, мені подобалося спілкуватися з ними.
— А з друзями батьків ви спілкувалися? У них, мабуть, і товариші були такі ж непересічні, як вони самі…
— Найближче я дружила з їхньою подругою Надією Михайлівною Жарковою, яка перевела з французького Віктора Гюго, Золя, Камю, Жоржа Сіменона, Моріса Дрюона та Франсуазу Саган. Вона любила зі мною возитися і завжди говорила як із дорослою. Коли тато намагався залучити її до їхніх дорослих розмов, відповідала: «Відчепись, мені з Катькою цікавіше!» З усіма батьківськими друзями я була на «ви», і лише Наді та її першому чоловікові — дядькові Борі, Борису Ароновичу Песису, чудовому знавцю французької літератури та літературознавцю, — говорила «ти». Надя — велика, яскрава, в'їдлива, а дядько Боря — розсіяний і вкрай довірливий, і вони були блискучими інтелектуалами. Другий Надін чоловік, Всеволод Олексійович, був трохи простіше. Вони втрьох мешкали у комуналці біля Петровських воріт, а поруч із ними жив драматург Леонід Зорін. Дивлячись на цю унікальну потрійну спілку, він написав п'єсу, за якою Михайло Козаков зняв фільм «Покровські ворота». Я обожнюю це кіно! Хоча, звісно, Хоботові та Сава Ігнатьич абсолютно не схожі на моїх коханих Надю та дядька Борю з дядьком Вовою і в них усе було менш анекдотично, але система стосунків справді існувала приблизно така.
— Ваш батько і з Пастернаком дружив, навіть написав мемуари «Про Бориса Пастернака. Спогади та думки». Із Борисом Леонідовичем ви спілкувалися? Чи були у нього в гостях?
— Тато не тільки з ним дружив — їх пов'язували сімейні узи: батькова сестра була одружена з братом Борисом Леонідовичем. Але це не означає, що я з ним постійно спілкувалася. Якось у дитячому віці я Пастернака описала — ото й усе моє спілкування з великим поетом. Ми якось приїжджали до них на дачу, але зовсім не пам'ятаю, що говорив чи робив Борис Леонідович. Найбільше мене зацікавив телевізор: у них це диво техніки вже було, а ми ще не маємо. Мені не вселяли піетету перед ним, тому до Пастернака я ставилася спокійно. Я стала часто бувати в Переділкіно років із шістнадцяти. Бориса Леонідовича тоді вже не було, а я дуже щільно спілкувалася з його молодшим сином Леонідом та його пасинком – піаністом Станіславом Нейгаузом. Вони обоє були старші за мене: Леонід на вісім років, а Станіслав так і зовсім на дев'ятнадцять. З Нейгаузом у нас стався платонічний роман. Він був неймовірно красивою, талановитою і дуже гарною людиною, але з величезним недоліком: потягом до алкоголю. І Леонід був чудовим — гарним, привабливим, добрим, але при цьому дуже нещасним. Він страшенно мучився через те, що він син Пастернака, боявся, що з ним спілкуються лише тому, що він є сином великого поета. Це почуття в ньому було сильне, з роками тільки міцніло. Йому зламали долю: Леонід хотів стати музикантом, а йому не дали. Батьки сказали, що він не має здібностей. Він став фізиком і, кажуть, талановитим, але вже дорослим почав брати уроки музики. Помер раптово у машині, коли йому сорока не було.
— Сумна історія... А ви ніколи не відчували чогось подібного? Нехай імена ваших батьків незнайомізвичайним людям, як імена зірок, але у колі людей, пов'язаних із перекладами, мовами, вони були саме що зірками!
— Про мене ходили плітки, що за мене батьки переводять. Мовляв, на дітях природа відпочиває, і Катя Вільмонт не є винятком. В обличчя такого ніхто не говорив, але за спиною шепотіли. Мені було прикро, я з цими чутками довго боролася.
Під час геологічної партії на Уралі, куди Вільмонт покликав попрацювати кухаркою знайомий геолог. Вона поїхала туди з машинкою Underwood, щоб перекладати книгу. (1973). Фото: З особистого архіву Катерини Вільмонт
— А чому вони ходили? Ви виглядали надто легковажною дівчиною, нездатною на серйозну роботу?
У мене все непогано складалося у професії, і я б і не подумала її міняти, але після перебудови практично перестали оплачувати художні переклади. 1995 року мені казково пощастило: дали перекладати німецьку кулінарну книгу, за яку платили, здається по $5 за сторінку — на той час неймовірно багато. Ця книга стала моїм останнім перекладом. Того ж року приятель порадив: «Нехай напиши роман, зараз же все пишуть». І я спробувала: частково написала автобіографічну історію — роман «Подорож оптимістки, або Всі баби дури». Моя героїня колись закохалася в прекрасного, але одруженого чоловіка на ім'я Марат, і він її теж полюбив з першого погляду, у них почався найяскравіший роман, але чоловік незабаром втік, злякався. А героїня народила від нього дочку, про що не дізнався. Останнє — вже літературна вигадка, дітей у мене немає, але таке кохання з першого погляду було, і того чоловіка справді звали Маратом — я лише по батькові та прізвище вигадала. Я прагнула вихлюпнути всі давні переживання, коли писала! А закінчивши роман, зрозуміла: все, явільна, у мене немає жодних почуттів до цієї людини. До цього десь глибоко у підкірці сиділа образа.
- Не захотіли перейменувати героя? Ім'я рідкісне, обчислити людину легко…
- Ні. Я була дуже ображена на нього і якраз хотіла, щоб він цю книгу прочитав і нарешті все зрозумів. Зрозумів, від якого неймовірного дару долі відмовився... Від спільного друга я дізналася, що він книгу прочитав, але зрозумів зовсім не те! Марат сприйняв лише ту частину інформації, яка стосувалась прекрасного сексу, і зробив висновок, що він сексуальний гігант. Смішно, але він тільки побачив. Однак я все одно одержала від переданих другом слів задоволення. Бо він ще сказав: «Катя — це найкраще, що було в моєму житті». Адже я це відразу знала, відчувала, хоча, коли говорила про це друзям, вони з мене сміялися: з поведінки Марата не можна було запідозрити, що я йому особливо дорога. Але я розуміла: він поводиться так не тому, що не любить, а тому, що боягуз страшний! Сумна історія, але, якби я це все не пережила, не знаю, чи відбулася як письменник чи ні.
— А потім ви використали цей прекрасний спосіб: мучить щось — напиши книгу, і все відболить і заживе?
— У мене все непогано складалося у професії, я б і не подумала її міняти, але після перебудови практично перестали оплачувати художні переклади. Приятель порадив: "Напиши роман, зараз всі пишуть". Фото: Юлія Ханіна
— Ви письменницею стали вимушено. Якщо винести за дужки фінансовий інтерес, що вам ближче – перекладати чи писати свої книги?
- Письменників ж вічно мучить пошук персонажів, мови, поворотів сюжету, тим ...
— А я взагалі ніяких мук у роботі не відчуваю, навпаки, я відчуваю задоволення. До 49років накопичилося багато речей, які хотілося сказати, та й фантазія працює. Тема в мене за великим рахунком одна любов. А сюжет я не вигадую заздалегідь, він сам вигадується у процесі: ніколи не знаю, що в мене буде навіть на наступній сторінці, не те що наприкінці. Єдине, що я знаю, буде хороший фінал.
— Ви пишете про кохання, воно завжди багато для вас означало. Переживали, що не склалося сім'ї?
— Мабуть, у мене така доля, а проти долі не попреш. Ну і що сльози лити через те, що не сталося? Це абсолютно марне заняття. Я шкодую лише про одне: що свого часу не навчилася водити машину. Подорожуючи за кордоном, мені хотілося б взяти напрокат автомобіль і самій кудись поїхати. А про інше… Знаєте, я ніколи не прагнула заміж. У молодості дивилася на своїх подруг, які вискочили у 18-19 років, а вони говорили лише про пелюшки та годування – і мені це було так нудно. Так складалося, що я зазвичай закохувалась у одружених чоловіків, але виводити їх із сім'ї я не могла собі дозволити: мені соромно було навіть хотіти, щоб моя кохана людина пішла від дружини. А заводити стосунки з чоловіком не люблячи, тільки тому, що він вільний і може на мені одружитися, було б зовсім неправильно. Романів же в радянські роки насправді траплялося дуже багато: тоді чоловікам не було куди подіти свою енергію — тільки в любовні зв'язки та алкоголь… Тож романи не здавались мені річчю неприпустимою. Але коли я почала писати романи, то зрозуміла, що крутити їх мені нецікаво! Писати цікавіше, легше і проблем менше. У мужиків же вічні комплекси, з ними постійно клопіт і нервування. Скільки крові випивають у людей розбіжності, розлучення, житлові проблеми… Думаю, у мене нервова система гаразд, бо я заміжня не була. А вкнизі я можу створити будь-якого чоловіка, якого тільки забажаю!
Катерина Вільмонт
Освіта:закінчила курси німецької мови
Кар'єра:більше 20 років перекладала книги з німецької мови, в 49 років написала свій перший роман - «Подорож оптимістки, або Усі баби дури». Автор 40 дитячих детективів із серій «Пошукове бюро «Квартет», «Гошка, Микита та Ко», «Даша та Ко» та 37 любовних романів, у тому числі «Хочу бабу на роликах!», «Куриця в польоті», «Артистка , млинець!". Неодноразово потрапляла до щорічних списків письменників, які найбільше видаються в Україні.