Країна глухих (розслідування) – Театр
Що твориться в Театрі міміки та жесту: як одна з унікальних установ культури України стала об'єктом кримінального чтива та банальної оренди
Театр міміки та жесту
У фойє театру — ярмарок шуб, ярмарок меду, ярмарок біжутерії та парфумерії. У простінку плакат: «До комітету у справах біженців при ООН вхід із двору!».
Театр відкрився завдяки композитору Соловйову-Сєдову, оскільки його донька була глухою від народження. Але вона хотіла бути актрисою, така мала мрію. Тоді тато, композитор, коханий владою, домігся створення першого в країні театру, в якому всі актори глухі й слабкі. У групі за дивовижною іронією долі виявилася ще й глуха артистка Юлія Силантьєва, дочка відомого диригента Юрія Сілантьєва.
Акторів у трупу набирали зі Щукинського училища, де за безпосередньої участі ректора Бориса Захова стали навчати акторів, що не чують.
Будівля «Театру міміки та жесту». 1967 рік
Театр міміки та жесту був у ті роки унікальною культурною установою навіть за світовими мірками. У Радянському Союзі дивним чином почали займатися «абілітацією» інвалідів, коли на Заході це ще не було таким потужним, як тепер, трендом. Зараз же, коли ця сама «абілітація» (тобто не просто виплата допомоги, а залучення інвалідів у звичайне, зокрема творче життя) стала для Європи чимось само собою зрозумілим, унікальний театр фактично вмирає. І державі до цього немає жодної справи. Воно самоусунулося із процесу. Тобто цивілізація крокує в один бік, а ми рівно в протилежний.
…Я сиджу в малій репетиційній залі театру, одному з небагатьох приміщень, які ще не здані в оренду. Навпроти мене нахлипких стільцях дві літні актриси, Ольга Щекочихіна та Тетяна Ковальська. Вони говорять жестовою мовою, спілкуватися нам допомагає перекладач, але темпераментні сплескування рук повідомляють набагато більше, ніж прості слова: «Які були постановки! "12 ніч", "підступність і кохання", "Вишневий сад", "Кар'єра Артуро Уї". Зал був битком набитий і глядачами, які чули, і нечули. Щодня вистави показували, а зараз — лише дитячі, і лише щосуботи. Раніше, Таня, згадай, ми літаками на південь літали, а зараз це стало для нас неможливим. Оля, а ти не забула, як раніше ми йшли від метро, а там афіші, афіші, і наші портрети, і автографи все просять. А зараз ми йдемо і нікому не потрібні. І ніхто нас не знає.
На початку дев'яностих років, за свідченням очевидців, театр опікувала мафія глухих, одна з найсуворіших і найжорсткіших у місті. Освіта мафії слід пов'язувати з наступною подією: на початку дев'яностих кільком благодійним організаціям, до яких входили Спілка ветеранів Афганістану та Всеукраїнське товариство глухих, було надано пільги на зовнішньоекономічну діяльність. Крім того, всі підприємства ВОГ отримали право на пільгове оподаткування.
До наших днів ніхто із тодішніх керівників товариства не дожив.
«З середини дев'яностих років у мене з'явилася ідея типізувати історії, у тому числі корупційні, щоб зрозуміти, в яких сферах, через які механізми та в яких структурах відбувається крадіжка бюджетних коштів. На моє прохання у відділі інформації завели папочки, куди ми складали вирізки з розділів кримінальної хроніки, і я зіткнувся з тим, що сама собою зібралася велика папка “Фонди та інваліди”. Виявилося, що це такий величезний кримінальний бізнес, чорна діра, в яку провалюються державнізасоби і в якій багато вбивств та крові».
За словами Глікіна, у дев'яності роки через підприємства, що належать ВОГ, «прокачувалося» до 180 мільйонів доларів. «Інваліди, - стверджує Максим, - отримували пільги на все: податкові пільги, пільги на розмитнення, на оренду. З одного боку, вони одразу отримували шалену конкурентну перевагу. З іншого боку, оскільки вони не були стандартними організаціями, їх важче було перевірити, і вони існували у сірій зоні. Кримінал завжди краще за податкову знає, де можна поживитися. А тут – сотні відсотків рентабельності. Звісно, він пре туда, наполегливо пропонує свій “дах”, та був “дахи” починають воювати».
Незабаром після цього, 1992 року, у театрі сталася пожежа. Про причину пожежі Чауш'ян каже так: «Їхні розбирання».
Підступство та кохання
До цього ж періоду належить один із найромантичніших епізодів у житті Театру міміки та жесту — історія кохання актриси Світлани Вакуленко та глухонімого бандита Левоні Джикия.
Зал для глядачів «Театру міміки та жесту». 1975 рік
Вакуленко, уродженка Адигеї, тоненька красуня з волоссям кольору міді, і помічник голови Всеукраїнського товариства глухих зустрілися у фойє театру: «Тут, у театрі, наприкінці 90-х на другому поверсі збиралася мафія глухих, — згадувала в інтерв'ю «Вакуленко». — Вона у ті роки оберігала театр, допомагала йому грошима. Коли до мене підійшов високий, яскравий чоловік, я спитала, як його звуть. Він сказав мені: "Ти, що знущаєшся з мене? Я найголовніший серед глухих у Москві!"».
Сім разів Левоні пропонував дівчині стати його дружиною, і сім разів вона йому відмовляла.
«Не знаю, що саме, але щось мене щоразу утримувало від відповіді "Так". Я любила Левоні і сама не знала, чому я такповоджуся, — розповідала актриса. — Він страшенно психовав, коли я йому відмовляла, просто божеволів: бив посуд, грюкав дверима, але я нічого не могла з собою вдіяти».
Помічники Джикия занесли його до чорного «БМВ» без номерів. Повезли до лікарні. Дорогою згоріло зчеплення, машину зупинили співробітники ДАІ, і Джикія помер від кровотечі.
Світлана Вакуленко, яка за роки, що минули з дня смерті коханого, нітрохи не змінилася, вийшла заміж за актора театру Максима Тіунова.
У пари двоє маленьких дітей.
Вакуленко, як і раніше, грає у театрі.
Тільки якщо раніше їй випадало зіграти Леді Мільфорд у «Підступі та коханні», то тепер Вакуленко відіграє головну роль у дитячому спектаклі «Пеппі Довгапанчоха».
Чи могла вона у середині дев'яностих уявити собі, що працюватиме в театрі, здавленому зоомагазином та ярмарком шуб?
Наприкінці дев'яностих років єдиний у світі театр міміки та жесту перевели на самофінансування.
Тоді директором театру була Емма Жердієнко, яка до того, як кажуть, працювала в «Кутку Дурова». Жердієнко почала здавати приміщення в оренду, виникли різні речові ярмарки. Театр перетворився на один величезний ринок. Різко скоротилася кількість нових постановок, зате почали проводити рентабельні конкурси краси, вартість квитків на які сягала півтори тисячі рублів. При цьому акторам платили по дві-три тисячі на місяць, незалежно від того, заслужені вони чи не заслужені. Хтось підробляв кур'єром, хтось в'язав речі на замовлення, хтось на ринку продавав речі. Практично всі актори поєднували свою роботу з роботою прибиральниць, працівників по сцені, сторожів та бутафорів. Виживали, як могли.
Емма Жердієнко працювала в театрі до 2011 року, після чого рішенням правлінняВсеукраїнське товариство глухих було з цієї посади зміщено.
Незабаром після цього колектив театру скоротився з 75 до 47 осіб, із них 16 акторів.
«Десь 2005 року пішли чутки, що театр зовсім закриють і всіх нас скоротять», — каже актор Сергій Семененко.
В результаті більшість трупи пішла сама, щоб не підпасти під скорочення.
З цього моменту гроші, отримані від оренди приміщень, почали надходити до центрального правління Всеукраїнського товариства глухих.
Театр міміки та жесту
У кабінеті директора театру Миколи Чауш'яна відчутно пахне квашеною капустою — просочуються запахи з торгового ярмарку, розташованого у фойє. Загалом здається близько двох тисяч квадратних метрів, вартість оренди – від 800 до 1000 рублів за один квадратний метр на місяць.
За словами Чауш'яна, бюджет театру визначається правлінням ВОГ, і його катастрофічно не вистачає: «У нас середня зарплата становить 10-12 тисяч рублів, і штат не укомплектований – не вистачає режисерів, балетмейстерів, робітників сцени. А молодих акторів ми взяти не можемо, оскільки їм нема чим платити, та й прописку театр не надає».
Уродженка Ярославля, двадцятичотирирічна Маша Румянцева, випускниця державного інституту мистецтв, де, серед інших, навчаються студенти, які не чують, навряд чи колись піде працювати в Театр міміки та жесту: «Цей театр був колись найкращим, туди ходили як у музей . А тепер, на мою думку, він пропадає». Румянцева розповідає, як можуть заробити глухі артисти, якщо вистав ставиться мало: «Їздять на корпоративи, співають пісню жестовою мовою. Такі номери офісним працівникам дуже подобаються. У Новий рік за них добре платять по п'ять тисяч на людину». Схожий номер для виставки в «Експоцентрі»моїх очах репетирують у малому репетиційному залі, на вигляд схожому на звичайний гімнастичний зал. Головний режисер театру, високий темноволосий брюнет Роберт Фомін, приносить магнітофон, підключає його до колонок, і під гучну музику артисти починають жестами «переказувати» пісню з такими словами: «Welcome to Moscow,Russia, Пушкін, Гагарін, Ростова Наташа».
За перебігом репетиції зі скептичним виразом обличчя спостерігає один із найстаріших артистів театру, Геннадій Митрофанов. Він народився в сім'ї військового та лікаря, біля самого кордону з Іраном - у селі Порт Ілліча на березі Каспійського моря. У дворічному віці виліз із вікна, пішов гуляти весняними калюжами, захворів і оглух. Незважаючи на це, серйозно займався легкою атлетикою та збирався стати професійним спортсменом. Не склалося: у місті Миколаєві, де Митрофанов жив із родиною, йому порадили їхати до Москви та вступати на акторське відділення Щукинського училища, до групи глухих акторів, яку вів Борис Захава: «Я приїхав, дуже погано склав іспити, бо навчався українською мовою, так що в училищі мене взяли з випробувальним терміном на рік: якщо впораєшся, молодець, якщо ні - до побачення».
У театрі міміки та жесту Митрофанов грав Меккі-Ножа у виставі «Кар'єра Артуро Уї» та Меркуціо у «Ромео та Джульєтті».
Зараз він грає роль старої мавпи у виставі «Мауглі» і злодія в «Пеппі Довгапанчоха».
«Раніше тут був унікальний театр, а зараз жахливо. Ви що, самі не бачите? — перепитує мене Митрофанів через перекладача. — Це ж був драматичний театр! А зараз тут нічого не ставлять і ніхто до нас не ходить».
Якість та кількість
У період з 2000 по 2003 рік у театрі не було показано жодної вистави. У 2004 роціпоказали лише вісім, 2011-го — п'ятнадцять. Помітних нових постановок у театрі усі ці роки не було.
Іронія полягає в тому, що 2008 року на гастролях у Берліні, де «Мауглі» було показано 847-го разу, костюми та декорації до найпопулярнішої вистави з незрозумілої причини вирішили залишити на зберіганні в Німеччині. Їхня доставка в Москву планувалося пізніше, але грошей на неї не знайшлося.
І лише в 2012 році Миколі Чауш'яну вдалося отримати в центральному правлінні ВОГ гроші на доставку костюмів і декорацій і відновити виставу, яка все з тим же нестаріючим Музафаровим у головній ролі.
Цією своєю маленькою, на перший погляд, перемогою, Чауш'ян не безпідставно пишається, як пишається і тим, що у 2011 році йому вдалося отримати від Всеукраїнського товариства глухих два мільйони рублів на ремонт туалетів. Санвузли, за свідченнями очевидців, були просто непотрібними.
Про гроші, виділені на новий санвузол, мені розповідають і у Всеукраїнському товаристві глухих, куди я приходжу із цілком стандартним набором питань: яка кількість площі в театрі здається, яку суму складає отримана від орендарів плата і на що вона витрачається?
Валерій Рухлєдєв, Президент Всеукраїнського товариства глухих, уважно вивчає прес-карту, перш ніж розпочати зі мною розмову: «А то до нас різні люди ходять, а потім про нас гидоти пишуть».
Тільки потім він пояснює: «Раніше у ВОГ були гроші і радянська держава надавала нам допомогу. В даний час новий уряд не надає театру міміки та жесту жодної підтримки, всі наші підприємства впали, грошей у ВОГ не виявилося, внаслідок чого ми почали здавати всі приміщення в оренду, щоб урятувати нашу організацію та театр міміки та жесту». У відповідь на прохання вказати кількістьнерухомості, що ВОГ здає в оренду в Москві, я отримую відповідь: «Конфіденційна інформація».
Тоді я питаю Рухлєдєва, чому зараз приміщення в оренду здає не безпосередньо театр, а ВОГ, і після деякої затримки Валерій відповідає: «До нас усі гроші від оренди надходять централізовано, і ми їх самі розподіляємо по регіональних організаціях: чесно кажучи, все гроші, які надходять до нас від оренди театру, надходять назад, ми можемо вам довідку дати».
Простий арифметичний підрахунок показує, що й здається площу дві тисячі квадратних метрів, за вартості одного квадратного метра в 800—1000 рублів на місяць, то загальна сума оренди становить близько 20-22 мільйонів рублів на рік. Але, дивлячись на театр та його репертуар, повірити, що ця установа з бюджетом у двадцять мільйонів рублів на рік, абсолютно неможливо.
Над кабінетом головного режисера театру Роберта Фоміна розмістилася танцювальна школа-студія «Тодес». Густо нафарбовані мами наводять своїх тоненьких доньок, і ті вчаться танцювати — тричі на тиждень по півтори години. Вартість одного заняття – п'ять тисяч рублів.
Театральний сезон закрився, репетицій більше нема.