Кримінальне право Стародавньої Русі
українська Щоправда не відокремлює цивільно-правові порушення від кримінальних. Не знає вона терміна «злочин», хоча цей термін з перекладної грецької літератури був відомий на Русі. Порушення закону, злочин, носить у ній назву образи, під чим розуміється заподіяння особі чи групі осіб фізичної, матеріальної чи моральної шкоди. Не виділяючи особливо державного злочину, захищаючи права приватних осіб, українська Щоправда, однак, виявляє й повне розуміння державних інтересів: усі штрафи за «образу» надходять не до кишені потерпілого, а на користь громадської влади (князя). Цей кримінальний штраф українська Щоправда називає продав/цей.
Суб'єктами злочину, тобто. особами, здатними відповідати за кримінальні дії, могли бути всі вільні люди за наявності у них ясної свідомості. Злочини, вчинені холопами, злочинами не вважалися і не спричиняли кримінальних стягнень. За їхні дії відповідали їхні господарі, які або викуповували провини, або видавали його «обличчям» потерпілому. По Правді Ярослава, раба, який ударив вільного чоловіка, можна було вбити, але сини Ярослава це покарання «встановили на куни», тобто. перевели на грошовий викуп, дозволивши у своїй побити холопа.
Щодо віку при кримінальному зобов'язанні ні українська Щоправда, ні інші пам'ятки публічного права не містять даних аж до середини XVII ст. Очевидно, їм був час, коли діти починали «самі сумувати». Натомість українська Правда знає про суб'єктивну сторону злочину, відносячи до неї намір чи необережність. І хоча чіткого розмежування мотивів злочину та поняття винності ще немає, вони вже намічаються у законі. Так, ст. 6 Розширеної Правди говорить про вбивство «у весіллі або на бенкеті», за яким винний карається штрафом. іншесправа, якщо вбивство сталося у розбої, під час пограбування. Тоді злочинець разом із сім'єю піддається найтяжчому покаранню - віддається на потік та пограбування. До обставин, що обтяжують вину, закон відносить корисливий намір, а до пом'якшуючих вину, крім сп'яніння («на бенкеті»), - стан афекту («якщо хтось ударить кого батогом, а той, не стерпівши, ткне мечем, то провини йому в цьому немає») ).
Але історія Київської Русі знає державні злочини, такі як повстання городян, до учасників яких застосовувалася смертна кара. Існували і міжкнязівські суперечки, що завершувалися нерідко дуже жорстоко. Але все це ще не відображено у законодавстві.
Не з української Правди, а з церковних статутів відомо, що мали місце й злочини проти церкви: зелейництво та відомство (тобто чарівництво та чарівництво – знахарство та чаклунство) залишки язичництва. Окрім них переслідувалися моління в гаях та біля води, під овином, пограбування трупів, введення до церкви собак і птахів тощо.
Об'єктивна сторона злочину розпадалася на 2 стадії: замах на злочин (вийняв меч, але не вдарив) і закінчений злочин - дія (вийняв меч і вдарив). Покарання, природно, різне (1 та 3 гривні кун). Знає українська Щоправда і таке поняття як співучасть, але ролі співучасників у злочині ще не поділяє (ст. 40 Кр. Пр.). Закон вимагав притягнення до однакової відповідальності всіх осіб, які вчинили його (якщо 10 осіб вкрали 1 вівцю, то кожен платить по 60 різаних продажів).
Існує в Українській Правді і уявлення про перевищення меж необхідної самооборони (не можна вбивати злодія, якщо в його діях немає безпосередньої небезпеки).
Покарання за кримінальні злочини. українська Правда вживає різні терміни, що мають сенс «покарання»:страта, помста, продаж та інших. Почнемо їх характеристику з помсти. Це відплата за діяння, скоєне руками потерпілого чи його родичів. У Короткій Правді вона не тільки визнана, а й наказана, проте тільки у поєднанні з судом (потрібна санкція суду, що дозволяє помста або виправдовує акт помсти).
Помста скривдженого або членів його сім'ї належала за такі злочини, як вбивство, каліцтво чи напад на здоров'я та честь. Очевидно, помста не означала віддачу злочинця на повне свавілля месника. Термін упокорювати, що вживався для позначення акта помсти, означав, швидше за все, не лише позбавлення життя, а й просте тілесне покарання. Під впливом християнства, за умов подальшого оформлення державних структур, помста поступово вимирала.
Саме штрафи домінують у системі покарань української Правди як своєрідний грошовий еквівалент завданих збитків. Штрафи поділяються на кримінальні (на користь громадської влади) та приватну винагороду потерпілому. За вбивство сплачується віра (на користь князя) та половництво (родичам потерпілого). За інші злочини - продаж (князю) та урок (потерпілому). Кримінальні штрафи за посягання на особистість, як зазначалося, носять яскраво виражений становий характер, при зазіханні майно це проявляється менш різко. Віра, стягувана з громади - верви (світу), - це дика віра (у разі, коли скоєно ненавмисне вбивство, і злочинець захищений круговою порукою громади, або коли вбивство навмисне, але громада не шукає і не видає злочинця).
Третій вид покарання – потік та пограбування. Він призначався у 3 випадках: за крадіжку коня, підпалив удома чи гумна, професійний розбій. Потік і пограбування - нічим іншим, як позбавлення всіх прав, як особистих, і майнових, якев умовах дикої природи прирікало людину на неминучу смерть. Відомі також випадки вбивства та повного знищення майна, відданих на потік та пограбування людей. «Завтра вбиша Семена Борисівця, - каже джерело, - і дім його весь розграбування і села та дружину його яша». Майно засудженого ділилося між общинниками чи відходило до князя. За часів української Правди можливим було і звернення такої людини до рабства.