Лист із війни
Цей лист часів Великої Вітчизняної війни був написаний 15-річною дівчинкою, яка потрапила в рабство до гітлерівського поміщика. Вона була настільки доведена до відчаю, що вирішила покінчити життя самогубством у день свого 15-річчя, але перед цим написала останній лист батькові на фронт. Читати важко, але дуже варто прочитання.
Березень, 12, Ліозно, 1943 рік. Дорогий, добрий татусю!
Декілька слів про матір. Коли повернешся, маму не шукай. Її розстріляли німці. Коли допитувалися про тебе, офіцер бив її батогом по обличчю. Мама не стерпіла і гордо сказала: "Ви не залякаєте мене биттям. Я впевнена, що чоловік повернеться назад і викине вас, підлих загарбників, звідси". І офіцер вистрілив мамі до рота.
Татусю, мені сьогодні виповнилося 15 років, і якби зараз ти зустрів мене, то не впізнав би свою дочку. Я стала дуже худенька, мої очі впали, косички мені обстригли наголо, руки висохли, схожі на граблі. Коли я кашляю, з рота йде кров – у мене відбили легені.
А пам'ятаєш, тату, два роки тому, коли мені виповнилося 13 років? Які гарні були мої іменини! Ти мені, тату, тоді сказав: "Рости, доню, на радість велику!" Грав патефон, подруги вітали мене з днем народження, і ми співали нашу улюблену піонерську пісню. А тепер, тату, як гляну на себе в дзеркало - сукня рвана, у клаптях, номер на шиї, як у злочинниці, сама худа, як скелет,- і солоні сльози течуть з очей. Що толку, що мені виповнилося 15 років. Я нікому не потрібна. Тут багато людей нікому не потрібні. Бродять голодні, зацьковані вівчарками. Щодня їх ведуть та вбивають.
Так, тату, і я рабиня німецького барона, працюю у німця Шарлена прачкою, праю білизну, мою підлогу. Працюю дуже багато, а їжу двічі на день у кориті з "Трояндою" та "Кларою" - так зватигосподарських свиней. Так наказав барон. "Україна була і буде свиня", - сказав він.
Я дуже боюся "Клари". Це велика та жадібна свиня. Вона мені один раз мало не відкусила палець, коли я з корита діставала картоплю.
Живу я в дров'яному сараї: у колшату мені не можна входити. Одного разу покоївка Юзефа дала мені шматочок хліба, а господиня побачила і довго била Юзефу батогом по голові й спині. Два рази я тікала від господарів, але мене знаходив їхній двірник. Тоді сам барон зривав із мене сукню та бив ногами. Я втрачала свідомість. Потім на мене виливали відро води та кидали у підвал. Сьогодні я дізналася новину: Юзефа сказала, що пани їдуть до Німеччини з великою партією невільників та невільниць з Вітебщини. Тепер вони беруть мене з собою. Ні, я не поїду в цю тричі всіма прокляту Німеччину! Я вирішила краще померти на рідному боці, ніж бути втоптаною у прокляту німецьку землю. Тільки смерть урятує мене від жорстокого биття. Не хочу більше мучитися рабинею у проклятих, жорстоких німців, які не дали мені жити. Заповідаю, тату: помстися за маму і за мене. Прощай, добрий татку, йду вмирати.
Твоя дочка Катя Сусаніна.
Моє серце вірить: лист дійде.