Мені соромно
Ні, це була не моя дитина. Я впевнена. Моя дитина не могла стати таємним лідером та організатором шкільного цькування. Але я була дуже здивована, дізнавшись, що він спостерігав за цькуванням з безпечної відстані. Я думала, що якщо вже хтось встане і вимагатиме припинити це, то вже точно він.
Хоча він завжди був трохи дивним і ексцентричним. Може, його прагнення відповідати оточенню та пояснює той факт, що він не пішов упоперек течії.
«Я просто хочу вписатися в їхню компанію».
Ну, ми всі так чи інакше хочемо. Ми всі так робимо.
У нашій ситуації об'єктом цькування став балакучий хлопчина – всі знали, що йому подобається привертати увагу старших. Він – клоун класу. Він повніший за інших. Може, вся річ у цьому, але мені здається, його біда – у його власної незрілої особистості.
Все почалося під час цілком безневинної гри у салки у дворі школи. Хтось із дітей закричав, що у цього хлопця воші та чіпати його небезпечно.
Я не поспішаю називати когось хуліганом – мої власні діти нерідко кричать і звинувачують один одного, і в мене вже виробився імунітет проти такої «хибної тривоги». Я вмію відрізняти безневинні, загалом підначки від явного залякування і серйозного конфлікту.
Але ця заява щодо вошей – це досить серйозно. Коли я почула про цей інцидент, я запитала свого сина – «Ну і як ти почував себе, коли це відбувалося?». Він повісив голову і буркнув «Погано», всім своїм виглядом висловлюючи провину та каяття. Я сподівалася, що він зрозумів, що не хотіла б я виростити хлопця, який у такій ситуації почував би себе класно.
«Та він сам сміявся!» - Заявив синуля. А я подумала – природно, а як ще хлопчик, якого клас призначив клоуном, міг захиститись від цькування? Слова – це,звичайно, лише слова, але скількох з нас вони поранили?
Я знаю про це так багато тому, що колись сама брала участь у цькуванні. І я не була жертвою. Це сталося, коли я навчалася у другому класі, але мені й досі соромно. Хоча я вибачилася – і я його отримала.
Я приймаю питання цькування так близько до серця ще й тому, що моєму молодшому синові зараз два з половиною роки – і він ще не каже. Швидше за все, він навчатиметься у класі для дітей «з особливостями».
«А якщо над твоїм братом сміятимуться і кажуть, що в нього воші?» - Запитала я старшого.
«Ну так я ж за нього тоді заступлюся» – парирував він.
Ми всі захищаємо свою зграю – братів, сестер, друзів, чоловіків та дружин, батьків та дітей. Але цього мало, щоб бути гарною людиною. Цей хлопчина на дитячому майданчику теж чийсь син та брат. Не мій – але це не означає, що я можу зітхнути з полегшенням.
«Я просто хочу вписатися в їхню компанію». Коли син сказав це, я запитала: «А воно того варте? Вписатися сьогодні, щоб потім про тебе довго думали як про погану людину?».
Один мій друг, учитель, якось сказав, що ми повинні навчити дітей чинити правильно, навіть якщо все роблять інакше. Коли я була дитиною, я не тільки не пішла проти волі більшості – я сама й учинила цькування. Я почала, і інші з ентузіазмом пішли за мною. Так все і починається – є один підбурювач і багато спостерігачів, які вагаються і не знають, як вчинити чи побоюються наслідків відмови брати участь у хуліганстві. І цих мовчазних спостерігачів не можна списувати з рахунків – саме від них залежить, буде продовжено цькування чи ні.
Це не моя дитина сьогодні на майданчику принижувала того хлопця. Але для мене цього замало.