На ножах
Кількість голосів: 0
- О, не заздріть, не заздріть, ваша добріша.
– Чому ж ви це знаєте?
- Та вона вас цілує? Вже це цілує?
- трапляється; рідко, але трапляється.
– Ну от бачите! А я б не поцілувала.
– Тому що від вас горілкою пахне.
Розділ двадцять перший
– Бо ж це… того…
- Ви щодо весілля?
– Що ж, приходьте, я перевінчу і грошей за вінець не візьму. Приходьте ввечері в неділю чай пити: я цими днями розголосу зроблю, а в неділю і перевінчуємося.
– А чи не дуже це скоро?
- Ні; чим скоро? чим швидше, тим воно вірніше, бо Пайка правду каже: знаєте, раптом кран-кен, а жінка залишиться ні до чого.
- Добре, я прийду в неділю вінчатися. А дружина у вас, чорт забирай, все-таки дивовижна!
— Та я й казав, що ви на неї дивуватиметеся і не зрозумієте її. Я весь час за вами спостерігав, як ви з нею говорили, і думав: «Ах, як би це її не зрозумів»! Але ні, бачу, і ви не зрозуміли.
- Чому ж ви так думаєте? А може, я її й зрозумів?
- Ні, де вам її зрозуміти! Її один я розумію. Ну, кажіть: хто така вона, на вашу думку, якщо ви її зрозуміли?
– Вона. вона ... позитивна і реальна натура.
Євангел, як то кажуть, закис зі сміху.
– А те, що вона зовсім не позитивна та не реальна натура. А вона… дозвольте мені взяти вас за вухо.
- Моя дружина дурненька.
- Тобто ви думаєте, що вона не розумна?
- Вона досконала дурочка.
- А чим вона міркує?
Майор подивився на священика, і бачачи, що той говорить з ним цілком серйозно, провів себе руками по грудях і голосноплюнув убік.
– Ага! ось значить, бачите, що схибили! Ну нічого, нічого: справді не все одразу. Приходьте перш вінчатися.
- Дружечки мої, а хто ж тут наречена?
— Справді, ти, — відповіла їй Синтянина.
– Благословенний Бог наш завжди, нині і повсякчас.
Увесь час вінчального обряду Катерина Астафіївна палко молилася і плакала, обтираючи сльози рукавом своєї поношеної, куртої коричневої вовняної сукні, тим часом як гривникова свічка в іншій її руці вибивала дріб і підпалювала схрещену на її грудях темну шовкову косинку.
Зникнення її здивувало всіх, і всі кинулися шукати її, хто куди надумав. Шукали її і на кухні, і в сінях, і в саду, і на рубежах на полі, і навіть у темній церкві, де, думалося деяким, чи не залишилася вона непомітно всім помолитися і чи не замкнув її там сторож? Але всі ці пошуки були марні, і гості, і господарі впали в неабияку тривогу.
А Катерина Астафіївна тим часом сиділа в невеликій темній пасіці отця Євангела і, притуляючись спиною і потилицею до бджолиного вулика, в якому зрідка лунало тихе дзижчання бджіл, дивилася нерухомим поглядом у засіяне зірками небо.
Катерина Астафіївна, не змінюючи становища, лише перевела на чоловіка очі.
– Форів! - промовила вона тихо у відповідь йому, - скажи мені правду: чи сам ти це зробив?
- Так; це попадя мене змусила.
– Не сам… попадя змусила, – повторила за ним із розстановкою дружина, і з цим раптом голосно схлипнула, нахилила обличчя в коліна та заплакала.
– Та я ніколи й не забув про тебе, Торо.
– Ні, забував; завжди забував! Правильно я погана жінка: не вміла я заслужити в тебе уваги.
- Досить тобі, Торочко! Якої ж ще більшої уваги, коли ти тепер моя дружина?
– Ні, це все не те: це не ти зробив, а Бог так через добрих людей учинив, щоб скоротити кількість гріхів моїх, а ти сам… досі черевиків мені не купив.
- Що за нісенітниця така? Які тобі потрібні черевики? Хіба не в тебе всі мої гроші? Адже я в них звіту не питаю: купуй на них собі що хочеш.
– Ні, це все не те – «купуй», а ти маєш пам'ятати, коли в тебе в Криму в госпіталі на нозі пика була, я тобі з мого саквояжу великі черевики пошила.
- Ну, пам'ятаю, що ж далі?
- Ти сказав мені тоді, що вперше як вийдеш, купиш мені черевики.
— Ну, і я ось сім років на цих черевиках чекала, коли ти їх принесеш, і ти їх мені не приніс.
– Е! повно, мати моя, дурниці такі пригадувати! Вставай, та ходімо вечеряти.
Філетер Іванович, щоб втішити дружину, поцілував її в її напівсиву голову і сказав:
– Куплю, Торо! слово честі, куплю і принесу!
- Ні, я знаю, що не принесеш; ти про мене не можеш думати, як інші про жінку думають… Так, ти не можеш; у тебе не така натура, і це мені боляче за тебе… тому що ти про це гірко й гірко тужитимеш.
- Ну, то що ж, розлучитися чи хочеш, якщо я такий підлий?
– Як? Хіба ти забула, що ми повінчалися?
Катерина Астафіївна в останні хвилини свого меланхолійного настрою справді забула про це, і при теперішньому жартівливому нагадуванні чоловіка про розлучення серце її раптово закипіло, і вона, обхопивши обома руками кудлату голову Форова, вигукнула, дивлячись на небо:
- Боже мій! Боже мій! за що ж ти послав мені, грішний, так багато такого доброго щастя?