Наші герої: Маріанна Кашина
Історія про те, як «Шередар» розчарував принцесу Несміяну в прекрасну Маріану.
Коли мама дванадцятирічної Маріанни розповіла дочці про можливість поїхати до табору «Шередар», Маріанна сприйняла пропозицію без ентузіазму. Перспектива цілих вісім днів прожити серед незнайомих людей далеко від будинку дуже лякала її. Маріана хвилювалася, навіть плакала і не хотіла їхати. Але Інна, мама Маріанни, таки вмовила доньку спробувати, адже, якщо не сподобається, поїхати додому можна будь-якої миті.
Тоді, усвідомивши проблему, Інна почала реабілітувати доньку. З того часу Маріанна двічі пройшла програму в «Шередарі», брала участь у Іграх переможців і навіть з'їздила до ірландського Барретстауна. Чи могла вона уявити тоді, коли плакала, вперше почувши про «Шередара», що через якийсь час зважиться на таку далеку поїздку?
«З кожною участю моєї доньки в таких програмах ми не впізнавали в ній ту замкнуту, нетовариську дівчинку, якою вона була раніше!», – каже Інна.
Зараз Маріанні 15 років, вона обожнює всі види рукоділля і творить своїми руками справжні чудеса! У майбутньому Маріанна хоче стати дизайнером. Її вироби постійно отримують найвищу оцінку на різноманітних конкурсах.
Сьогодні Інна вирішила поділитись з нами історією Маріанни: історією про те, як її донька знову навчилася посміхатися.
«8 років тому моя донька Мар'яночка захворіла на рідкісну і важку форму лейкозу.
Їй довелося перенести дуже важке лікування: численні блоки високодозної хіміотерапії, кілька сеансів опромінення, трансплантацію кісткового мозку від неспорідненого донора з Німеччини, важку форму РТПХ та серйозні ускладнення, які згубним способом вплинули на організм і психіку маленькогодитини.
4 роки, поки тривала інтенсивна терапія, ми з нею буквально прожили в лікарні, з яких 8 місяців – у стерильному боксі. Коли нас перевели у відділення, цілий рік пішов на те, щоб навчитися заново ходити… Усі ці роки донька перебувала в повній ізоляції від сім'ї, від школи, від своїх однолітків, від усього того, що зазвичай оточує будь-яку здорову дитину.
З 1 по 3 клас вона провела на домашньому навчанні, а у 4-й пішла разом зі своїми однокласниками.
Це був дуже важкий та тяжкий час для всієї нашої родини.
Тільки уявіть! Те, чому всі здорові діти (у віці від 5 до 10 років) навчаються, набуваючи навичок спілкування та поведінки з оточуючими людьми, моїй доньці потрібно було пройти за дуже короткий проміжок. А вірніше – одразу, якимось чарівним чином, влитися у навколишній світ…
Не тільки фізичні, а й дуже тяжкі психологічні наслідки багаторічного перебування в лікарні дуже серйозно позначилися на характері та поведінці моєї дитини. По-перше, практично повністю була відсутня навичка спілкування зі своїми однолітками. По-друге, ізоляція від навколишнього світу зробила мою доньку дуже замкненою та мовчазною. Набагато комфортніше вона почувала себе тоді, коли годинами безперервно знаходилася наодинці зі своїми улюбленими заняттями та іграшками, закрившись від усіх нас у своїй кімнаті. Дитина майже не посміхалася, не кажучи вже про веселий дитячий сміх, який ми взагалі не чули в хаті. Якщо їй і доводилося з кимось спілкуватися, то говорила вона дуже тихо, майже пошепки, і ми дуже переживали за те, що вона вже ніколи не стане колишньою. Переживали за те, що їй буде дуже важко пристосуватися до навколишнього світу і жити безтурботним життям, як варто жити в дитинстві.
На наше щастя, спеціальніреабілітаційні програми для таких дітей як моя донька зробили свою справу!
Спочатку, це були Ігри переможців-2014, де вона здобула дві золоті медалі та просто не повірила своєму щастю та своїм можливостям! Ми всією сім'єю тоді плакали від радості… Наступного року нас запросили до реабілітаційного центру «Шередар», потім до Ірландського Барретстауна, і знову – улюбленого «Шередара»!
Вона знову стала веселою, життєрадісною, товариською, повною нових ідей та витівок. Придбала нових друзів, із якими тепер із задоволенням спілкується. У неї повністю пішло почуття страху перед тим, що незнайоме. Завдяки численним майстер-класам вона навчилася майструвати чудові вироби, які тепер займають призові місця у різних конкурсах. Стала відвідувати школу мистецтв, де відзначили її дивовижні творчі здібності та навіть нагородили стипендією Губернатора Московської області. Все це надає їй впевненості у собі, у своїх силах, а найголовніше – бажання рухатися далі.
Я впевнена, що жоден психолог не зміг би досягти таких результатів у реабілітації дитини, яка пережила тяжку хворобу, як це робить улюблений «Шередар».
Велике дякую Михайлу Бондарєву та всій його дивовижній команді, яка повертає нашим дітям Дитинство!
Але не менш важливою є реабілітація і для батьків, які пережили серйозні випробування зі своєю дитиною. Адже більшу частину часу дитина проводить у сім'ї, в якій дуже важливо створити сприятливу та комфортну атмосферу. На жаль, далеко не всі батьки грамотно поводяться зі своєю «особливою» дитиною. Звідси – гіперопіка, ставлення до дитини як до хворого… Батьки хочуть, як краще – оберігають від усього, – а тим самим часто завдають лише шкоди.
Реабілітація не повинна закінчуватися звід'їздом дитини із спеціального центру. Тому є пропозиція: частіше збирати нас, батьків, з метою обміну досвідом, проведення круглих столів, бесід, лекцій, зустрічей з тими, хто займається такими проблемами в нашій країні. Повірте, нам цього дуже не вистачає!
Адреса: Володимирська область, Петушинський район, селище Сосновий Бір