Новини України - Спогади людей, які пережили Голодомор 1932-1933 років в Україні
"Апостроф" опитав людей, які пережили голод 1932-1933 років
Ніна Василівна Плахотнюк, 85 років, село Сухий Яр Київської області : 1933 року мені було чотири роки, і я не діставала до столу. Уявляла, що на ньому стоїть тарілка з вареною картоплею, але від мене її ховають. А ось дев'ятирічний брат Іван був вищим, він міг дотягнутися і з'їсти її. Я дуже злилася на Івана. Батьки йшли працювати в поле і замикали нас із братом у хаті. На вікнах були ґрати. Будинок був на околиці села, вони боялися, що нас викрадуть людожери. Нам було наказано сидіти на печі до їхнього приходу і не підходити до вікон. Я не слухала Івана, тікала від нього та ходила по хаті. Якось хтось постукав у вікно. "Дітки, виходьте на вулицю, я вам гостинець дам", - через ґрати у вікні я побачила жінку. Її обличчя не залишилося в моїй пам'яті, пам'ятаю лише яскраво-зелену хустку на голові. Я завмерла на місці і дивилася на неї. Жінка довго кликала нас, потім схопила кота і пішла геть. Зелена пляма у вікні – найстрашніший спогад мого дитинства. Людожерів боялися і діти, і дорослі. Вони втрачали розум від голоду, йшли в ліси та нападали на людей. Моя мама Марія розповідала, що селяни пропадали, потім голови людей могли знаходити десь у бур'янах. Це тривало й у наступні роки, коли їжі побільшало. Спеціальні бригади виловлювали людожерів до 1937 року.
Я мало що пам'ятаю про той час. Кажуть, що село було дуже людним до 1932 року, але я запам'ятала зарослі бур'яном двори та порожні хати з відчиненими дверима. Люди вимирали цілими сім'ями. Мама розповідала: "Проходжу повз хату, у дворі лежить людина - обтягнуті шкірою кістки, вона не в собі, вмирає. Вже ні на що не реагує, але в непритомностівідкриває рота, ніби хоче зловити якусь їжу". Мама прожила довге життя, померла в 96 років. До смерті їй снилися люди, які безмовно просили їжу. Їх убив не поганий урожай, як кажуть. У 1933 році по селу ходили спеціальні бригади, їх називали "гіцелі". Їх вербували за їжу з-поміж мешканців села. Гіцелі ходили по хатах, забирали у людей зерно та продукти. Якось зайшли в нашу хату, дістали з печі зварений борщ і вилили його на землю. Нашій родині Пощастило більше, ніж іншим.У 1932 році в селі не вродила картопля, але наш город був у низині, тому там щось виросло. Батьки викопували картоплю вночі. Як у всіх... Від голодної смерті нас врятували картопля і молоко... Батьки перевели корову з хліву в комору - відгороджену частину будинку, де раніше зберігалися соління. ту частину будинку, де мешкала наша родина, підперли зовні. Пам'ятаю, батько вибивав двері, а потім почав стріляти з мисливської рушниці. Коли двері вдалось вибити, злодії вже втекли — мабуть, вони злякалися пострілів. Але корову не встигли вивести.
Це врятувало нас від голодної смерті. Ми пережили війну та післявоєнний голод 1947 року. Його я добре пам'ятаю – мені було 18 років. Я працювала у виконавчій службі сільради, моя мама на пташнику. Люди, які працювали у полі, крали колоски, щоби вижити. Вони розтирали зерна пшениці у ступі, додавали воду та варили бурду. Іноді ними проводили облави. Якось у сільраді я підслухала, що їх ловитимуть. Тільки ввечері я змогла відпроситися з роботи та розповісти про це. Мама побігла до поля. Вона зустріла жінок, коли вони поверталися додому. Вона почала кричати: "Люди, у мене зникли гуси!"Допоможіть знайти гусей!". Люди були дуже обережні в той час, вони зрозуміли, що щось не так, і викинули колоски. Три жінки поверталися іншою дорогою, вони не знали про облаву. Їх посадили на п'ять років, але відпустили через три року.
Василь Трохимович Кошовенко, 87 років, село Стрижавка Київської області: 1933 року мені було п'ять років. Пам'ятаю, що ми дуже бідували: їли гарбуз, гризли молоді гілки, навесні варили бруньки. Мама готувала млинці з лободи, розтирала її, додавала воду та пекла до печі. Ніколи не забуду нагоду: дорогою їде візок з гарбою (високий віз на чотирьох колесах, на якому перевозили снопи сіна, — "Апостроф"). Запряжений у нього кінь поганяв чоловік і гриз шматок хліба. Гарба була завалена тілами мертвих людей, які він збирав по зарослим бур'яном вулицях. Тоді були цілі бригади таких могильників. Їх наймали з-поміж мешканців села, а за роботу видавали продуктові пайки. Могильники збирали мертвих і звалювали тіла в яму, вириту на цвинтарі. Поки яма не заповнювалася вгору, її не засипали землею, а чимось накривали.
На сільському цвинтарі було три братські могили — свідчення Голодомору. У вісімдесятих роках їх поєднали в одну, поставили великий хрест. Коли я був дитиною, мама відправляла мене на цвинтар у поминальні дні. Казала: "Віднеси на могили фарбунку і шматок хліба, нехай його з'їдять птахи, там багато дітей поховано". У релігійні свята дорослі не могли ходити на цвинтар і до церкви, а старих та дітей не ганяли. У братській могилі могла б бути похована моя сестра Галя. Їй було три роки, коли її, що знепритомніла від голоду, могильник переїхав возом. Він думав, що дитина мертва, і закинула тіло на гарбу. Назустріч йшла моя тітка, побачила те, що відбувається, і зажадала віддати тіло. Сказала,що сім'я поховає Галю окремо, а не у братській могилі. Сестру занесли до хати, поклали на ліжко. Почали шити сорочку на смерть — думали, вона не виживе, але до вечора Галя прийшла до тями. У нас у сім'ї ніколи не говорили про голод. Може, тому, що ми дуже бідували, а може тому, що мій брат Іван навчався з Москві, а потім перебував у партії.
Курчинська Марія Іванівна, 91 рік, село Півці Кагарлицького району Київської області: За свої довгі роки я бачила все, що тільки можна побачити на нашій грішній землі. Побувала у фашистській Німеччині (три довгі роки), примусово була вивезена з України та працювала на різних підприємствах Третього Рейху, відчула також на собі всі тяготи страшної війни та повоєнне життя в Радянському Союзі. Але те, що сталося зі мною та моїми рідними під час Голодомору 1932-1933 років, — це найстрашніше, найжахливіше явище в моєму житті, про яке я боюся згадувати навіть зараз, коли мені вже 91 рік.
Наша сім'я на той час складалася з п'яти осіб. Це мій батько, Куценко Іван Семенович, мати Ганна Харламівна, старша сестра Тетяна, молодший брат Іван і я — Марія. Забігаючи наперед, скажу, що з братом на голод було складніше. Ми їли все, що наші батьки могли "накалапуцать" для нас, а він - зовсім маленька ще дитина, не могла зрозуміти, чому йому товчуть гидку, їдку отруту, яку чомусь називають супом. Їжа у нас закінчилася дуже швидко, а потім настав день, коли у господарстві зовсім нічого не залишилося. І лише завдяки нашому невтомному батькові ми всі залишилися живими. Він вдень і вночі "кулібничав", щоб нас чимось нагодувати.
Усі села, і наше теж, були оточені червоноармійцями з рушницями. Батько розповідав, що із села нікого не випускали та не впускали. Робилося це для того, щоб голоднийнарод не зміг бігти до густонаселених міст, тим більше, що до Києва було, як кажуть, — рукою подати. Першими вимирали ті сім'ї, де господарі були лінивими чи любили спиртне — спочатку вмирали діти, та був дорослі.
Якось, перебуваючи на подвір'ї, я побачила, що у сусідів пішов із труби дим, а потім розійшовся дух смаженого м'яса. Це було настільки дивно тоді, що я мало не знепритомніла, але все ж таки забігла в будинок і про все розповіла батькам. Батько наказав усім сидіти вдома, а сам пішов надвір. Коли він повернувся до будинку, його обличчя було блідим, як у мерця — ми дуже злякалися. Батько запросив маму до іншої кімнати, а нам було наказано сидіти і не виходити надвір. Про те, що трапилося з нашими сусідами, ми дізналися наступного дня. У селі велику таємницю зберегти важко. Так сталося і цього разу. Вранці приїхали міліціонери, заарештували наших сусідів та відправили до міста. Звинувачення їм було пред'явлено у вбивстві своєї дитини та канібалізмі. Доведені голодом люди втратили розум і пішли на такий страшний гріх. Це лише одна сторінка мого життя за часів страшного лихоліття Голодомору. Повірте, що про це мені навіть у такому віці дуже непросто згадувати.