ОБИВАЧ - сторож здорового глузду
Почувши радіо «Ростовські дзвони», залишив Донецьке музучилище і поїхав до Москви – послухати ці дзвони живцем.
З другого курсу Московської консерваторії втік до Ленінграда, до манекенниці, яку відбив у підпільного мільйонера.
А коли все ж таки зіграв свій диплом – Другу рок-симфонію Котова, котрий сидів у комісії Арам Хачатурян кричав у захваті: «Скажений темперамент!»
…Легенди про Валерія Котова дійшли до мене ще до нашого знайомства. У тому числі й та, що доля власної музики (на думку професіоналів – блискучої) композитора Котова не надто переймається. Бо з тим самим ентузіазмом він творить й інших сферах. В одному тихому містечку спорудив фонтан «Трістан та Ізольда» – на тему вічного кохання; фантастично декорував – чи то пак поставив з ніг на голову дискотеку, попередньо (щоб дійти до суті!) розучивши і сплясавши все, що останні півстоліття танцює молодь; а з деяких пір оселився в комп'ютері, де вже з десяток сайтів полюють малюнки Котова, які він, посміюючись, щодня запускає в павутину.
І ось настав день, коли мої віртуальні уявлення про цей вічний вундеркінд оформилися в певну реальність: мене покликали на виставку художника Валерія Котова.
Я увійшов до зали й одразу потрапив у потік надзвичайно динамічних малюнків. З усіх боків йшли, бігли, гралися, грали, танцювали сотні людських фігурок, мчали люті бики, гарцювали коні, летіли птахи, напливали знайомі й незнайомі обличчя… А з вихору цієї запаморочливої світобудови раптово з'явився Котов – легкий і стрімкий, кучерявий. - радісно пояснивши: "Я малюю все, що ворушиться!"
– Рухи людини – це фантастика. Я лише фіксую. Щодня по тисячі малюнків – на вулицях, у магазинах, у метро. Та ще на нічштук п'ятсот. Вчора ввечері бачив балет – ось він.
І підсів до столу, на якому лежать пачки свіжих малюнків, зі спритністю фокусника розкладає переді мною, швидко міняючи, рухи балерин. Вони миготять, як кадри кіно: п'ять сотень рухів! І жодного повтору.
- Те саме я роблю в музиці. І там, і тут веду лінію. Це як пісня: мені хочеться співати – і співаю. Якби я не був художником, то не був би музикантом.
Восьми років від народження Котов написав полотно «Три богатиря». Батькові, колгоспному зоотехніку хтось привіз «Школу образотворчого мистецтва» – одинадцять томів дореволюційного видання. Цю «школу» мало не з самих пелюшок батько видав Котову. А потім разом копіювали передвижників для клубів та їдалень у всій окрузі.
- Мене до самої школи, йдучи на роботу, замикали на ключ – малюй! До десяти років вирішили, що настав час мені взяти в руки баян. За рік я грав на весіллях Шопена. На мене чекала кар'єра клубного баяніста. Але невдовзі ми переїхали до Авдіївки, що під Донецьк. Я вступив до Донецького музичного училища, перший раз у житті потрапив на симфонічний концерт, почув Сорокову симфонію Моцарта... І, напевно, з цього дня дещо почав розуміти.
– Як варто жити. Якщо не опускатись глибоко – так, що вже барабанні перетинки лопаються – нічого не вийде. Пізніше знайшов у Марини Цвєтаєвої: «Не має значення, скільки підняти, важливо – як напружитися». Це про глибину почуттів. Те, про що співали ще трубадури: на першому місці у творця – «ніжна дума», тобто кохання, яке (як стверджував Данте) «рухає сонце та світила».
- І що ж? З тих пір все з любові?
З того часу Котів все робив не так. Вважають, наприклад, що він покинув Донецьке музучилище. Насправді просто довірився почуттю: почувши в ростовських дзвонах божественну музику, подавсятуди, де звучить. До Москви приїхав за півроку до іспитів до консерваторії. Притулили у Спілці композиторів – взяли до кур'єрів. У приймальні Хреннікова стояв програвач. Вранці, коли нікого не було, ставив Чайковського та диригував. За цим дивним заняттям якось застав Андрій Ешпай і сповна серйозно запитав: «Репетуєш?». Потім консерваторію. Вранці у клас Хачатуряна, увечері в архітектурному, у клас малювання. Там зустрів Таню, леніградську манекенницю. Будучи в гостях у багатого друга, вона забігала до художників – попозувати з любові до мистецтва. Зманила Котова до Пітера. Хотіли вигнати із консерваторії, але втрутився Хачатурян – перевели навчатися до Ленінграда. Звідти після захисту диплома Котова відвезла назад до Москви поетеса Ольга Седакова, на вірші якої молодий композитор написав ораторію.
- Із Седаковою була любов до труни. Ми з нею брали шлюб. А потім я закохався у Китай. Спочатку в китайський цирк, потім у маленьку китаянку на вулиці – прозору, як бабка… І, звичайно, у китайський малюнок – туш на шовку, де нічого вже виправити не можна, де художник як сапер – не може помилятися. Я божеволів: читав усе поспіль про Китай, вивчав китайську філософію, взявся за ієрогліфи. І тут Седакова вибухнула. Поставила ультиматум: «Кинь Китай – чи я тебе кину». Зрештою, вона мене покинула.
- І як тепер живеться з Китаєм?
- Завдяки йому я став нотографіком. Поглянь сюди, - Котов відкриває книгу «Аналіз музики Веберна» і показує сторінку, де кожна нота ніби намальована – живе, дихає, сяє. – Це мій каліграфічний приклад музики Веберна, один із перших дослідів. Цю сторінку писав тиждень.
З того часу він «намалював» сорок (!) великих партитур – цілу бібліотеку творів найдосвідченішої нотографіки, зразокякою тут, на виставці, виявляє балет «Сповідь» Едісона Денісова. Я відкриваю цей дивовижний альбом, який Котов писав майже рік – триста сторінок нот вражаючої краси, китайсько-європейський варіант каліграфії, і читаю на титульному аркуші: «Валерію Котову, тонкому розумному музикантові та кращому нотографіку Європи. Едісон Денисов».
Поруч, відкрита навстіж, лежить інша партитура. Розворот сторінок, як арена: ноти, розсипані навколо – глядачі, а в центрі – справжнісінький бик, весь у бандерильях. І до мене раптом доходить – це ж корида!
- Так, це «Корида», балет, написаний мною за мотивами серії моїх малюнків: людина та бик. Мене здивувало, коли ноти в музичній кульмінації раптом зійшлися у постать бика.
- На цій виставці бики, наче загнані, кидаються по залі, - зауважую я. – Чому саме такий образ?
- Я з юності марив Іспанією. У консерваторії писав курсові іспанськими композиторами Альбенісом і Гранадосом, Глінкою і Римським-Корсаковим, що привезли з Іспанії приголомшливу музику: «Арагонську хоту», «Ніч у Мадриді», «Іспанське каприччіо». Очевидці розповідають, що Глінка блискуче танцював фламенко. Я в Іспанії не був, фламенко вивчав за книгами, картинами, легендами. Так дізнався, що корида виникла за умов рівноправності людини і бика. Поет Гарсіа Лорка спостерігав захід цієї рівності. Ми ж прийшли до арени, залитої кров'ю тварин. Музика моєї «Кориди» про те, що бик приречений.
«Робота - це молитва справою»
У житті нерідко зустрічаються люди, наділені безліччю талантів. Як правило, вони не реалізуються – таланти заважають одне одному. Багатогранність Котова, як на мене, має якесь таємниче зчеплення. Музикант та художник, які живуть у ньому, допомагають один одному руйнувати людські стереотипи в ім'язбереження архетипу – первісної сутності творчості.
Ізраїльський культурний центр замовив Котову увертюру до єврейських свят. Складаючи її, він вивчив іврит.
Хтось із нових багатіїв запропонував Валерію зробити оригінальну композицію більярдною. Створюючи її, він розіграв цілком усю більярдну партію. 26 метрових графічних аркушів свідчать про цю воістину космічну битву. Сонце в образі більярдної кулі під ударами кия розсипається в сонячні бризки, уламки кия розлітаються в більярдному космосі, як комети. Лінії, кола, квадрати, трикутники метаються в заворожливому геометричному танці.
- І хто ж тут переміг?
– А перемагає завжди митець, – відгукується Котов. – Тому що створює образ. Цей більярд, ці крапки, бризки, плями – і є все наше життя.
- З якого часу ти вважаєш себе художником?
- З того дня, як мені про це сказав великий Шварцман. Михайло Матвійович був першим, чий портрет я наважився написати.
Я бачив легендарну графіку Шварцмана, але не знав його. І ось переді мною образ людини, за мініатюри якої, виконані кольоровими олівцями, пропонувалися статки.
- Такої концентрації людини та художника я більше ніколи не зустрічав. Він був великий у всьому, і я навчався у нього всьому – навіть тому, як він олівець заточує. Михайло Матвійович усе на світі робив сам: які меблі він будував! Який одяг шив! Він був і геніальним експертом: миттєво визначав будь-яку підробку. Якось я попросив у нього клей для ґрунтовки. Він поцікавився – який саме мені потрібний. Виявилося, у нього ціла бібліотека про клеї та фарби. "Робота - це молитва ділом", - говорив він.
На виставці – десятки портретів. У тому числі відомих людей. Але побачивши їх на портретах Котова, здається, що бачув перший раз. Начебто розгледів те, що раніше не помічав.
- Я малюю обличчя, які мене турбують. Навіть Гітлера. З одного боку – страшна людина, з іншого – невдаха, з третього – «людина натовпу», як точно зауважив Ортега. Але ось я їду у Франкфурт шосе і мені кажуть: цей асфальт покладено в 1943 році - за часів Гітлера, відтоді жодного разу не було ремонту ... А написавши Гітлера, приймаюсь за Фрідріха Ніцше, якого і справді обожнюю. Олександра Солженіцина писав, не будучи з ним особисто знайомий. Дивовижне обличчя: незбагненним чином зійшлися в ньому риси селянина та аристократа, жорсткість та доброта, пильність та наївність, прагматизм та натхнення. Я маю 30 його портретів, всі різні, як музичні варіації на одну мелодію. У портретному жанрі я той самий композитор плюс інтуїція.
– Що дає інтуїція?
– Це ті ж знання, але на величезній швидкості.
- А як не читав «ГУЛАГ»?
- Кажуть, багато відомих людей, котрі бачили котовські «особи», замовляють тобі портрети.
- Я пишу тих, хто мені цікавий як художник. Таких осіб не втрачаю навіть на вулиці. Потрібен образ. Якщо людина – раб свого обличчя, образ не вийде. Якщо ж здатен від нього відірватися, полетіти... Таким був незабутній Юрій Лотман, я писав його на унікальних лотманівських лекціях; у цьому ряду Михайло Осокін, який створив свій образ на телеекрані; до тієї ж колекції увійде Олександр Ширвіндт, якого зараз пишу.
- Я намалював його за п'ять хвилин, тільки-но він з'явився на екрані. Блаженна особа, під якою таїться розгубленість. Образ людини, на яку несподівано впала вища влада.
А я мимоволі думаю про те, як не схожий цей (у повному розумінні слова – людина!) на того, якого нині тиражують по всій країні.
Людина, станьптахом
– Хтось сказав, що у портретах Котова є «сатанізм». Чим інакше пояснити таке бачення?
– Для мене сатанізм – коли людина погано малює. А все, що талановите – тільки від Бога. Людина має все робити талановито: їсти, рухатися, дивитися на сонце, на речі, на друзів. Бачив аристократів? Ці люди не думають, як поводитися, а ми милуємося ними. Талановита людина – це аристократ духу.
– Чим же харчується цей аристократ?
- Господь підказує, а ми не чуємо?
- Не чуєш Господа, слухай, що кажуть мудреці. Або спостерігай птахів: вони не працюють, а харчуються. І, на мою думку, щасливі. У людей все по-іншому: непотрібне захльостує людину, вона стає рабом бажань, втрачає свободу, індивідуальність. І, таким чином, потрапляє до клітки.
- Значить, вільний лише талант?
– І це не так. Таланту теж потрібна клітина, тільки добровільна. Як пояс із цвяхами у Паскаля: тільки запишався – раз по боках, щоб кров пішла. Свідома аскеза. Самоконтроль. Самообмеження. Кожен майстр має цей невидимий скит: з трьохсот варіантів він відбере один, але найпотрібніший і точний.
- А якщо людину й справді захльостує? Гете писав Фауста, але при цьому чим тільки не займався - залишив по собі 26 музеїв!
- Тому що від усіх цих занять отримував кайф. І коли зустрівся з Наполеоном, той із ним говорив не про літературу. А йдучи, сказав: "Гете - це людина!" Не письменник, поет, філософ… Людина! Ось і для мене важливо: не так – чим я займаюся, скільки – бути Людиною.
- Що найважливіше у людині, коли ти пишеш портрет?
- А як ти ставишся до жінки? На мою думку, саме жінка визначає стан чоловіка на даний момент. А часом і на все життя. У тебетретя дружина: після манекенниці та поетеси прийшов і, здається, назовсім, до фізички Маші.
- Більше того, заради Маші сходив до патріарха та розірвав свій церковний шлюб. Чому раніше вінчався? Тому що впевнений: заборона – дуже важлива річ, коли її немає – людина розтікається. І я почав було розтікатися, але зустрів Машу. З нею дуже легко: десять років живемо, нічого не роз'яснюючи один одному. І знову Сковорода: «Дякую Богові, що потрібне зробив легким». Це основний принцип кохання. Жаль, що далеко не всі так живуть.
– Вони знають про це?
- Ні, не знають. Думають, що мешкають. Але не знають, що таке кохання. Кохання – це дотик. Ми входимо в старовинний будинок, ручка дверей різьблена, дуже гарна, зроблена майстром, який любив свою справу. І це кохання відбито надовго.
- Ти пишеш людей – і це від кохання?
- Ми оточені коханням. Розплющ очі - і побачиш. Ми оточені красою. Але ось питання – кому це дістанеться? Усі хочуть отримати заповіт, не уявляючи, як бути спадкоємцем.
- Хіба це так важко?
- Треба бути посвяченим, щоб не переплутати цінності. Зі спадщиною приходить багато сміття. І люди часом не можуть зрозуміти, де справжня краса, а де неподобство. У цьому необхідно розібратися, але найкраще – з Посвяченим. Данте не випадково взяв Вергілія у супутники – довірився Посвященному.