Онук письменника Віталія Біанки Будинку, у міській квартирі, у нас жили собаки, канарки і навіть

будинку

Ім'я Віталія Біанки багатьом знайоме з дитинства. Герої його творів — звірі, птахи та комахи розмовляють зрозумілою кожній дитині мовою. А життя їх сповнене неймовірних пригод.

У радянські роки книги Віталія Біанки випускалися мільйонними тиражами і були перекладені мовами всіх союзних республік та багатьма мовами світу. Його твори виходили в країнах соціалістичного табору, а також в Англії, США, Індії, Японії.

Про те, якою людиною був Віталій Валентинович, «ФАКТАМ» розповівйого онук археолог Олександр Біанки, який живе у Санкт-Петербурзі.

— Діда не стало, коли мені було одинадцять років, — каже Олександр Біанкі. — Я жив із ним у тій же квартирі, де й зараз мешкаю. У ній збереглося багато дідів, зокрема архів.

*Олександр Біанки: «Дід говорив про щастя вивчати та спостерігати живу природу»

— Яким ви запам'ятали Віталія Валентиновича?

— Що його надихало?

— Природа, звісно. Дуже тішився, наприклад, сходом сонця. Коли був здоровим, виїжджав у Новгородську область, щоб бути ближче до природи. Зазвичай знімав у когось половину хати та жив там разом із сім'єю. Ходив у ліс, спостерігав, полював.

— Звідки такий інтерес до природи?

— Мій прадід Валентин Львович завідував орнітологічним відділом Зоологічного музею Петербурзької академії наук і був головним зберігачем музею, займався описом новозбудованих колекцій. І його діти, звичайно ж, успадкували інтерес до природи та науки. Старший син став ентомологом – займався комахами, середній – метеорологом, а молодший, мій дід, хотів стати вченим-орнітологом, але ставписьменником. Вступив до університету, проте закінчити навчання не вдалося — планам завадила Перша світова війна.

— Віталій Біанки якось особливо відчував природу?

— Науковий підхід до природи у нього поєднувався з великою любов'ю до всього живого. Спостерігати за природою з біноклем та записником діда навчив його батько, і Віталій Біанки продовжував це робити все життя. В результаті нагромадився величезний, зібраний ним особисто матеріал. Крім того, дід читав наукову літературу, слухав оповідання мисливців, спілкувався із селянами з Новгородської області. Зі всього цього брав теми для своїх творів.

— За підозрою в причетності до контрреволюційної діяльності дитячий письменник, який описує природу, неодноразово зазнавав арештів. Політика та природа — як дві такі різні сфери інтересів уживалися в одній людині?

— Політикою дід цікавився в юності, коли був гімназистом та студентом. Потім розчарувався у політичній діяльності та вийшов із партії есерів. Казав, що ці люди хочуть руйнувати, а хоче працювати. З есерів дід вийшов до встановлення у країні радянської влади. Але більшовики продовжували переслідувати членів цієї партії.

За сімейною легендою один із слідчих сказав дідові: «Знаємо, що ви не винні, але ми зобов'язані вас заарештувати». Практично в кожній справі лівих есерів його заарештовували і одного разу навіть вислали на три роки — спочатку в Уральськ (північно-західний Казахстан), а потім, оскільки сім'я та Спілка письменників домагалися пом'якшення долі, перевели до Новгорода.

Однак і на засланні дід продовжував писати книжки, листувався з видавництвами і навіть Крупській писав листи.

- Віталій Біанки був знайомий зі Сталіним, з Хрущовим?

- Ні. І не прагнув цього. Дід не був членомКомуністичній партії і вважав за краще триматися від політики подалі. Його друзі — геологи, мисливці, вчені — приходили до нас за традицією щосуботи. Спілкувалися, читали, художники показували свої нові малюнки… Дід дуже дружив із Іваном Соколовим-Микитовим, який теж писав про природу. Вони разом ходили на полювання. Спілкувався і з Михайлом Пришвіним.

- Віталій Біанки був мисливцем, але при цьому любив природу. Парадокс?

— Полювання таки стояло на другому місці, на першому — спостереження. А полював дід у ті лихоліття, коли здобутим харчувалася вся родина. Ніякого протиріччя між полюванням і любов'ю до природи не вбачав, вважаючи, що полюють і яструб, і вовк — вони так створені, тому й людина має право полювати. Робив це за правилами, за кількістю ніколи не гнався. Крім того, кожен трофей вимірював та описував у своїх наукових щоденниках.

— А домашні тварини у Віталія Біанки були?

— У юні роки, коли він з батьком виїжджав улітку за місто, у них навіть лосеня жило, підібране єгерями. Потім його віддали до зоопарку. Ну, а вдома, у міській квартирі, у нас жили собаки спанієлі, канарки і навіть кажан!

- Твори Біанки видавалися мільйонними тиражами. Він був забезпеченою людиною?

— Як Віталій Біанки познайомився із дружиною?

— Віра Миколаївна була дочкою лікаря. Вони зустрілися з дідом, коли разом працювали у гімназії у Бійську на Алтаї, де опинилися у роки Громадянської війни. Він викладав біологію, вона — французька та німецька мови. Шлюб виявився щасливим. Всім своїм дітям – Михайлу, Олені, Віталію та Валентину – дід прищепив інтерес до навколишнього світу, до спостережень, як і його батько заклав усе це у своїх синах.

Один із синів Віталія Біанки, наприклад, став орнітологом,другий — фізіологом... Сьогодні з усіх чотирьох дітей діда живе лише Віталій. Він відомий спеціаліст-орнітолог, доктор наук, працює у Кандалакшському заповіднику Мурманської області.

*"З Вірою Миколаївною Віталій Валентинович працював у гімназії на Алтаї, — згадує онук письменника. — Їхній шлюб виявився щасливим"

— А вас як дід виховував?

— Які захоплення, крім спостережень за природою та літературної творчості, мали Віталій Біанка?

— У юності, у гімназійні роки, досить добре грав у футбол. Цей вид спорту, запозичений в англійців, був дуже популярний інтелігенції. Також дід любив музику, добре співав. Звичайно, цікавився літературою. Дуже захоплювався поезією. Його улюбленим поетом був Олександр Блок.

— Чи траплялися у житті Віталія Біанки чудеса?

- Було диво. Усю сім'ю мали вислати до Сибіру. Але донька Віталія Біанки хворіла. І ось її, що практично одужала, лікарі не випустили з лікарні. Висилка була відкладена, тому що потрібно було відправити всю сім'ю. А за місяць це рішення скасували.

— Від чого помер Віталій Біанкі?

— У 65 років від раку легень. Останні двадцять років хворів постійно. І, як пригадується, весь час готувався до смерті. Думаючи, що вона прийде ось-ось, зізнавався: як хочеться жити і ще щось написати.

— Що б ви сказали своєму дідусеві, якби він міг вас почути?

— Я сказав би йому, що справа, заради якої він жив, розповідаючи про щастя вивчати і спостерігати живу природу, живе, і його книги перевидаються.