Передмова автора до українського видання
Ця книга дуже особиста. Хоча я використовую дані наукових досліджень про брехню і шахрайство, основна увага зосереджена мною на моральних проблемах, що стосуються сімейного життя, і у зв'язку з цим я відкриваю дещо з мого власного життя, життя моєї родини. Книга написана моєю сім'єю (окремі розділи належать дружині та синові) і для сімей. Ми ведемо відверту розмову про основу сімейного життя — чесність та довіру.
Мені приносить особливу радість вихід книги «Чому діти брешуть?» на українській мові. Ваша країна — батьківщина моїх предків як батьківською, так і материнською лінією. Коли я був дитиною, дід по материнській лінії давав мені послухати українські пісні на патефоні. Сьогодні, коли я чую ці пісні, у мене прокидаються теплі спогади про нього.
Для мене як для американця, чиє дитинство пройшло в роки Другої світової війни (1941 р., коли Японія напала на Перл-Харбор, мені було 8 років), Україна має особливе значення. Спостерігаючи за розвитком подій у Європі та Азії у перші роки війни, я боявся, що держави фашистської осі можуть здобути перемогу. Гітлер був не просто згустком зла, мені він втілював особисту загрозу. Гітлер хотів знищити всіх євреїв, і хоча в сім'ї я не отримав особливого релігійного виховання, я знав, що ми євреї.
Коли почалася війна, мій батько добровольцем пішов служити як військовий лікар. Ми перетнули всю країну і оселилися в невеликому містечку поблизу військового шпиталю. Невдовзі я виявив, що Гітлер був єдиним антисемітом. У школі, яку я почав відвідувати, мені було оголошено бойкот — протягом трьох наступних років хлопці відмовлялися розмовляти зі мною, бо я — єврей. Заради моєї безпеки мене навіть відпускали зі школи за кілька хвилин до кінця занять. У восьмирічної дитини це не вкладалосяв свідомості. Я й досі не можу цього зрозуміти. Сьогодні, коли я чую про те, як у різних частинах світу закипає ненависть між релігійними та національними групами, мене це вже не дивує, але не перестає бентежити та засмучувати.
Мене тішило, що Америка та Україна були союзниками у великій битві з Гітлером. Я уважно стежив за обороною блокадного Ленінграда, а також іншими битвами на українському фронті і відчував гордість від того, що моя країна та країна моїх предків борються разом. Я був гордий своїм українським походженням. Пізніше, коли я вступив до університету, це почуття гордості ще більше зміцніло, бо у більшості американських університетів студенти читали книги великих українських письменників та слухали музику великих українських композиторів.
Після закінчення університету у віці 24 років я був призваний до армії і два роки прослужив офіцером, спеціалізуючись з медичної психології. То був апофеоз холодної війни, і Радянський Союз тепер став ворогом. Мене вчили класифікувати втрати у можливій обмеженій ядерній війні. Я був переконаний, що ядерної війни можна уникнути, і дав собі слово після двох років, що пройшли під знаком підготовки до війни, присвятити себе, повернувшись до громадянського життя, справі миру.
На початку 1960-х я взяв активну участь в американському русі за мир, висловлюючи протест проти низки мілітарних акцій моєї та вашої країн. Це був тривожний час: спорудження Берлінського муру, висадка підтриманого Сполученими Штатами десанту в затоці Кочінос,
Більшість населення натомість підтримували таку політику, яку не хотіли прийняти ні Ханой, ні Сполучені Штати: знайти відповідальний вихід із цієї жахливої війни. Завдання було нелегким, і в результаті Америка з нею не впоралася.
Колитрохи більше 10 років потому, в 1979 р., мене запросили прочитати місячний курс лекцій у Ленінградському державному університеті, я з ентузіазмом прийняв цю пропозицію. Мої лекції були присвячені емоціям, виразним рухам, а також проблемам обману. Мене турбувало, що моїми дослідженнями з виявлення поведінкових характеристик, що допомагають викрити брехуна, можуть зловжити і у вашій країні, і в моїй, і моя праця могла швидше зашкодити, ніж допомогти, міжнародним переговорам.
Одну зі своїх розмов я назвав «Чому Брежнєву не треба намагатися тлумачити посмішку Картера». Я сподівався, що це змусить КДБ прислухатися до моїх застережень, і так насправді сталося.
Протягом цього місяця у мене почалися міцні дружні зв'язки, які за минулі роки ще більше зміцнилися. Як я поясню нижче, саме внаслідок дружби, що тоді виникла, дана книга виходить українською мовою. Незвичайним був для мене контраст теплоти приватних дружніх стосунків та холодної жорсткості суспільного життя. Те, що я читав про життя в Україні, змусило мене чекати на щось подібне. Я знав, що Радянський Союз — закрите суспільство і що окрема людина почувається безправною перед необмеженою державною владою. Але інша справа все це побачити на власні очі, особисто відчути вплив репресивного суспільства. Наприклад, студенти побоювалися, що їх побачать зі мною. Після лекцій я стояв у холі, своїм виглядом запрошуючи їх до розмови, а десятки студентів ходили навколо мене, але ніхто не наважувався завести розмову. Тоді кожен, хто спілкувався з американцем, не маючи на те офіційної інструкції, потрапляв під підозру і ризикував удостоїтися уваги КДБ.
Зустрічі абсолютно нешкідливого характеру, присвячені обговоренню новихпсихологічних досліджень і теорій доводилося організовувати таємно.
Офіційною особою, яка відповідає за моє перебування в університеті, мені було висловлено прохання повідомляти імена всіх, з ким я зустрічаюся. «Давайте будемо реалістами, — було сказано мені, — адже ваші чиновники вимагатимуть від вас того самого». Я намагався заперечити, що це не так, але мені не повірили. Я зустрічався з викладачами та вченими, які були звільнені з роботи та перебували у стані невизначеності, сподіваючись отримати дозвіл на виїзд до Сполучених Штатів чи Ізраїлю. Мені не було дозволено відвідати містечко, де народилися мої предки, і я так ніколи й не дізнався причини відмови.
Незабаром після повернення з Укаїни я почав писати книгу «Коли кажуть неправду: ключі до розпізнавання обману у торгівлі, політиці та шлюбі». У цій книзі йшлося про багато реальних прикладів обману, деякі з них стосувалися обох наших країн. Вихід книги у 1985 р. надав мені широкі можливості для виступів перед адвокатами, суддями, поліцейськими та урядовцями, які займалися проблемами правопорядку, зовнішньої політики та розвідки. У ході моїх контактів з цими фахівцями, які стосуються проблем обману, я розробив більш повну теорію щодо того, чому люди брешуть, коли їм вдається збрехати успішно і чому іноді обман не вдається. Ці міркування хоч і не були спеціально спрямовані на цю проблему, проте допомогли мені в моєму зіткненні з першим серйозним обманом одного з моїх дітей. Як фахівець з проблем брехні я виявився підготовлений краще, ніж більшість батьків, проте і я відчув спонукання відреагувати на зраду спалахом гніву замість того, щоб використовувати інцидент для пояснення своєму синові, як брехня руйнує сімейнівідносини. Це спонукало мене до більш ретельного вивчення брехні в сімейному житті, до тих досліджень та роздумів, які й призвели до створення книги «Чому діти брешуть?», яка вийшла за рік до мого другого візиту до України.
Я активно прагнув скористатися можливістю брати участь у нещодавно організованій програмі наукового обміну між моїм університетом та Ленінградським державним університетом. У 1990 р. я провів в Україні 5 тижнів, в останні два тижні до мене приєдналися дружина та двоє дітей. Читаючи про зміни, які перевершують мої мрії та надії, я радів перебудові та гласності. Я виявив, що все змінилося, але в той же час все лишилося. Розмовляти з людьми стало легко, суперечки та критика стали відкритими, проте та сама бюрократія, ті ж упереджені та підозрілі чиновники залишалися при владі.
Довгі бесіди з різними українськими людьми змусили мене по-новому усвідомити роль довіри у демократичному суспільстві. Перебуваючи в Україні, я вирішив написати новий розділ до книги «Коли говорять неправду», розділ, присвячений брехні в громадському житті, зокрема, в Америці та Україні. У цьому розділі повинні були бути описані ті ситуації, коли брехня з боку відповідальних осіб може бути визнана необхідною, і в той же час наголошено на небезпеці, яка щоразу викликається занадто довгою брехнею. Друге видання книги, в яке було включено цей новий розділ, вийшло через два роки, навесні 1992 р. Ось цитата з розділу, присвяченого Радянському Союзу:
«Побувавши в Україні раніше, 1979 р., я був тепер вражений, наскільки більш відкритими стали люди. Вони більше не боялися розмовляти із американцем, критикувати свій уряд. Мені часто казали: «Правильно, що ви приїхали саме до цієї країни. Це країна брехні! Сімдесят років брехні!
Багато разів українці казали мені, що вони завжди знали про те, як багато бреше їхній уряд. Однак за 5 тижнів, проведених там, я побачив, наскільки вони були вражені, дізнаючись про нові приклади обману, про який вони раніше не підозрювали. Багато українців відчули розчарування, коли дізналися, що Горбачов обманював їх, приховуючи справжні масштаби Чорнобильської катастрофи.
За багато десятиліть радянські люди засвоїли, що домогтися чогось вони можуть лише обходячи встановлені приписи. Хитрість та обман у цій країні стали нормою. Кожен знав, що закони несправедливі, система хибна і вижити можна, лише перехитрувавши систему.
Соціальні інститути не можуть функціонувати, якщо кожен переконаний, що закон треба порушувати чи оминати. Не думаю, що зміни в уряді можуть швидко змінити цю установку. Сьогодні жодна людина не вірить тому, що говорять урядовці про будь-що. Лише небагато з тих, з ким я зустрічався, довіряли Горбачову, а це було за рік до путчу. Народ не здатний вижити, якщо ніхто не вірить словам жодного зі своїх лідерів.
Не виключено, що саме тому люди готові присягнути будь-якому сильному лідеру, чиї заяви є досить самовпевненими, а дії досить рішучі, щоб повернути втрачену довіру.
Американці жартують: Як дізнатися, коли політик бреше? — Коли він ворушить губами! Мій візит до України переконав мене, що українці, навпаки, все ще чекають щирості від своїх лідерів, хоч і підозрюють, що ті не завжди кажуть правду. Закони діють тоді, коли більшість людей переконані у їхній справедливості, коли лише меншість почувається вправі порушити закон. В умовах демократії уряд здатний працювати, тільки якщо народ здебільшого вірить, що йомув основному говорять правду і що він має право розраховувати на законність і справедливість.
Жодні серйозні взаємини що неспроможні існувати за повної втрати довіри. Якщо ви виявите, що ваш друг зрадив вас, постійно брехав вам заради своєї вигоди, такій дружбі кінець.
Так само і сім'я перетворюється на поле бою, якщо один із подружжя дізнається, що інший неодноразово обманював його. Сумніваюся, що якийсь уряд довго протримається, не придушуючи свій народ силою, якщо люди переконані, що влада їм завжди брешуть» (див.: Коли говорять неправду. 2-ге вид. 1992. С. 320 - 324).
Сьогодні перечитуючи ці рядки, я вважаю, що вони все ще стосуються становища в Україні. Додам, що чесність та довіра — не єдині умови. Вирішальне значення має політична структура влади.
Важко досягти довіри, поки люди не повірять, що вони мають певний вплив на політику свого уряду.
Було б помилкою вважати, що відносини між країнами та народами дуже схожі на взаємини окремих людей.
Навіть якщо ми розглядаємо явища всередині однієї країни — взаємини уряду та народу, думаю, неправильно було б використовувати ті поняття, які характеризують стосунки між батьком та дитиною, чоловіком та дружиною чи між друзями. Легко впасти в таку помилку та персоналізувати владу, оскільки вона часто символізується певним уявленням про особу лідера. Однак в умовах демократії жоден лідер не має незаперечної влади; слід брати до уваги сукупність сил, дуже відмінну від тих чинників, які залучаються до пояснення дій індивідуума. Навіть влада диктатора не є необмеженою.
Проте певні висновки щодо брехні стосуються відносин таміж окремими людьми, між урядом і народом, і між різними народами: обман який завжди є злом; він може зруйнувати довіру; довіру який завжди вдається відновити; найчастіше обман зрештою розкривається тощо. буд. Тому деякі уроки, які ми витягуємо з наслідків брехні між народами, допомагають нам зрозуміти обман між друзями чи сім'ї і навпаки. Є ще одна причина, через яку довіра та брехня в рамках сім'ї мають відношення до створення справедливого та доброзичливого суспільного клімату. Коріння наших моральних установок щодо брехні лежить у сім'ї.
Що може сказати українцям книга, написана американцем про брехню, чесність та довіру в американських сім'ях? Звичайно, вам самим судити про це, але досвід мого останнього перебування в Україні примушує мене вважати, що ця книга — і для вас. Студенти, яких я зустрічав у 1979 р., до 1990 р. стали дорослими людьми, батьками та матерями. Наша дружба оновилася і зміцніла, я побував удома у багатьох із них, зустрічався з їхніми сім'ями. В одній родині я навіть мав нагоду прожити цілий тиждень. На мої враження, вони стикалися з тими ж проблемами, тривогами і радощами, які відомі і мені як батькові. Вони живуть тісніше; у них менше приватності, можливостей убезпечити своє особисте життя від втручання; їм важче доступом до послуг дитячих установ; вони більше часу витрачають на покупки. Але вони більше, ніж ми, проводять час із членами своєї сім'ї.
українці славляться фортецею сімейних уз. Сподіваюся, думки та побажання, висловлені в цій книзі, допоможуть українським сім'ям знайти вирішення нелегких проблем внутрішньосімейної довіри та чесності, а це стане вкладом у створення стабільного суспільства, в якому взаємна недовіра народу та уряду стане неправилом, а винятком.
Хочу висловити свою вдячність моїм колегам та дуже добрим друзям, завдяки яким ця книга виходить українською мовою. Вони повірили у її ідею. Ігор Кон запропонував книгу видавництву «Педагогіка-Прес». Володимир Магун та Маргарита Жамкоч'ян взяли на себе наукову редакцію перекладу та надихнули мене написати передмову для українського читача. Дякую.