Перегін українських Нив на продаж в Африку
З героєм цього матеріалу, Олексієм Меньшеніним, я познайомилася, плануючи власну подорож до Західної Африки. Мене винятково вразив приклад людини, яка разом із попутниками вирушила на Чорний континент на вітчизняному позашляховику, а потім ухитрилася збути її там і полетіти літаком додому. Мало того – він зробив цей маневр цілих чотири рази! Я попросила Олексія розповісти про цей досвід, про те, як продати машину в Гамбії, які автомобілі мають попит на західному узбережжі Африки, а головне – за якими враженнями взагалі варто туди їхати? Надаємо слово Олексію.
Подібні поїздки завжди виходять випадково. Якось, а справа була в 2004 році, на просторах інтернету я прочитав статтю одного мого товариша, який нині живе в Норвегії, про участь у змаганнях «Плімут-Банжул». Їхній сенс досить простий: автомобілі стартують з англійського міста Плімут і їдуть до Банжула, столиці Гамбії. Прямують вони тільки в один кінець, там і залишаються. При цьому вартість машини не повинна перевищувати ста фунтів і стільки ж, не більше, можна витратити на підготовку. Така цікава ідея.
На той час я активно займався змаганнями на Нивах. Тоді незабаром після кризи 98-го року можна було купити цей автомобіль у салоні за пару тисяч доларів. Свою першу Ниву я взагалі за 250 придбав. І подумав: а чому б не поїхати на такому чудовому вітчизняному автомобілі до Західної Африки?
Написав було організатору пробігу до Банжула, але він поставився до мого листа досить прохолодно, довго не відповідав, і тоді я вирішив: ніщо не заважає зробити це самому, без жодних англійців. Знов на просторах мережі знайшов відміннихпопутників, помалу підібралися екіпажі. Загалом у нас вийшло шість машин (чотири з них – Ниви), у них одинадцять осіб, троє – жінки. Моя Нива була спортивна, власне, все, що стосувалося спорту, з неї зняли, і в такому вигляді вона й поїхала. Одна з Нив коштувала 150 доларів і ще на 50 посперечалися, чи доїде вона до Дакара. До Дакара доїхала, зламалася вже між Дакаром та Банжулом.
Перша поїздка
Стартували ми одночасно з Москви, а далі вже кожен їхав у своєму темпі. Перша спільна зустріч була тільки в Агадірі, Марокко. Там і з'ясувалося, що ще два наші екіпажі обзавелися в Європі легковими «Рено» – вони просто були дешевшими, ніж «Вітари», які планувалося придбати спочатку. Втім, до Агадира жодних технічних складностей у плані бездоріжжя не виникало – скрізь є асфальт.
Власне, складнощів немає й надалі, бо через Марокко та Західну Сахару (яка так називається тільки на наших картах, а насправді це теж Марокко) до кордону з Мавританією йде одна дорога з рівним покриттям. Однак у найцікавіші місця на «Рено» не проїдеш, і ми розділилися. Власники позашляховиків мали чудові, шикарні ночівлі в пустелі, потім ми возз'єдналися в Нуакшоті, перетнули кордон із Сенегалом, переночували в савані, приїхали до Гамбії, провели там ще кілька днів, продали машини, спорядження і радісно відлетіли в Україну на літаку, і наша подорож до Західної Африки була найкоротшою – всього 18 днів. Наступні наші поїздки були довшими, оскільки ми набагато більше знали.
За останні кілька років в африканському законодавстві багато змінилося. Вперше процедура продажу наших машин виглядала так: пишеш на автомобілі великими літерами:"FOR SALE" і починаєш на ній кататися. До тебе підходять різні особи та з'ясовують, скільки коштує. У нас не бізнес, це просто якісь гроші, які ти хочеш виручити, щоб компенсувати частину витрат на поїздку, а якщо ти не продаси машину, то кинеш її, так що нам, чесно кажучи, було все одно.
Ти дивишся на потенційного покупця. Якщо він у черевиках, то з ним уже можна розмовляти – це ж Африка (сміється). І якщо людина готова купити твоє авто, то вона привозить тобі пакет із місцевими грошима, 500-600 євро у перерахунку.
Ти пишеш папір, мовляв, я, Олексій, продав Гасан-Абдурахман-ібн-Хоттабу автомобіль Ніва, що не належить мені; і покупець радісно їде на ній. У цьому угода купівлі-продажу закінчується – жодних формальностей. Саме за 500 євро я свою першу Ниву і продав.
У Сенегалі діє така система як Carnet de passages – особлива митна декларація, необхідна для ввезення транспортного засобу. Так вони намагаються обмежити продаж машин приватними особами. А взагалі весь автопарк цієї країни – моторошний смітник: автомобілі, яким по багато десятків років. Більш-менш нових практично немає, звідси й усі огороджувальні бар'єри.
Щоби проїхати транзитом без «карнета», потрібно заплатити митнику хабар. Європейці платять великі гроші, а ми, українці, торгуємось, і вони пропускають. Вперше дозволили в'їхати просто після оплати, вдруге нас супроводжував поліцейський з автоматом, втретє - ми перетинали кордон з боку Малі, і з'ясувалося, що там взагалі нічого не треба, оскільки основний потік туристів йде іншим шляхом.