Притча про матір
Стара жінка, ледве пересуваючи втомлені ноги, йшла дорогою. Ще б пак, мало того, що дорога була розкислою, то ще й ноша, що висіла в неї за спиною, була відчутно важка.
Вийшовши із міста, жінка побачила, що назустріч їй рухається кибитка. Кибитка зупинилася, мабуть, для того, щоб стара жінка поступилася їй дорогою. Молодий, стомлений візник сидів у кибитці.
Зраділа стара. Тепер-то є, кому підвезти, тепер ноги не так сильно ввечері болітимуть.
- Синку, довези мене до дому, я в боргу не залишуся - бери собі половину рисового мішка. Цей рис мені дали добрі люди, проте він надто важкий, щоб я змогла його донести сама.
- Мати, я б з радістю. Але вже два дні я без відпочинку працюю, вожу людей. Я дуже втомився, вибач, та й кінь мій ось-ось упаде від втоми.
І сказавши ці слова, візник торкнув коня. Кибитка вже зникла з поля зору, коли стара, нарешті, змогла знову підняти мішок і побрести знайомою дорогою.
Раптом ззаду пролунав звук кибитки, що наближається. Стара обернулася, а той самий молодий візник сказав:
- Давай, мамо, допоможу тобі забратися. Я тебе підвезу.
Візник допоміг старенькій влаштуватися в кибитці, потім підняв до неї мішок. Дорога до будинку старої жінки зайняла близько двох годин. Намагаючись не заснути, візник почав розповідати про себе. Про те, як він перебрався сюди з конем з далекого гірського селища, про те, що він єдиний син у матері і йому треба їй допомагати. Бабуся сумно посміхалася.
- Мій улюблений син теж на чужині, - гірко зітхнула вона. – Давно я вже нічого про нього не чула!
Коли здалася її хата, старенька спробувала відсипати молодому юнакові рис зі свого мішка, проте візник відмовився:
- Побачивши Вас, я неначепобував удома, поспілкувався з матір'ю. Мені від Вас нічого не треба, будьте здорові. Мати – це початок всіх початків, це чисте гірське джерело, яке лікує одним ковтком. Може, колись і інший хлопець підвезе вже мою втомлену матір.