Протитуберкульозні диспансери, що відбувається насправді
Історія перша:
Про переїзд пацієнтам диспансеру оголосили раптово після сніданку… Щойно пересуваючи ноги хворі самі переносили свої ліжка, матраци та своїх сусідів по палаті. Дехто з пацієнтів, хто ще може пересуватися, вирішується на маленький бунт, але на жаль… безглуздий і безсилий…
Їхній пункт призначення невідомий ... Деяких хворих визначили пожити в рентген кабінет на першому поверсі, в цей час на перевірку прийшли школярі ... Диспансер, вже який рік переповнений і який рік, сотні пацієнтів чекають своєї черги на лікування. На медицину завжди бракує грошей і вже ніхто не був готовий до епідемії туберкульозу. Перемогти хворобу «бідних», це був проект національного значення для Радянського охорони здоров'я. До олімпіади 80-го року минулого століття, діагноз сухот остаточно став примарою з темного дореволюційного минулого.
Тоді не підозрювали, що за чверть століття в Україні від туберкульозу вмиратимуть близько сорока тисяч людей на рік — це більше, ніж в автокатастрофах.
Історія друга:
«Тут не виписують, тут або виганяють, або виносять ногами вперед…»
Сергій сам самотужки пофарбував палату, заштукатурив її, зробив проводку, природно сам палату і прибирає весь цей час… Сергій давно вже у списку «приречених»… У нього відкрита форма туберкульозу. У його стані не можна виходити навіть у коридор, великий шанс заразити інших. Але щоранку Сергію доводиться ходити до сусідньої крамниці за продуктами. На жаль, так відбувається постійно, хворі з відкритою формою туберкульозу ходять між домівками, від диспансеру до найближчих магазинів. У продуктовому магазині неБагатолюдно, Сергій намагається зайвий раз не кашляти, за п'ять років у диспансері він навчився цінувати життя, бо занадто часто бачив похорон. За словами Сергія, все марно, в основному в даному диспансері або вмирають, або далі довго і болісно хворіють. Більшість тих, хто надійшли, звичайно ж помирають…
Історія третя:
Любов Іванівна так і не дізналася, де і від кого заразилася туберкульозом. Толі в магазині потрапила під чужий кашель, толі не вимила ретельно руки після чергової поїздки в громадському транспорті. Госпіталізації до місцевого тубдиспансеру жінка боїться більше смерті, оскільки на власні очі переконалася, як там справи у пацієнтів, які потрапили на лікування. Все її лікування на даний момент – це безкоштовні пігулки та продукти від Червоного хреста.
Історія четверта: