Серпень 91-го
Замість передмови
Я народився і виріс в одному із найдавніших українських міст на стику України, Білоукраїнсії та України – Смоленську. Це місто, що стояло на шляху до Москви проти багатьох чужоземних завойовників, неодноразово згоряло вщент, а потім воскресало з попелу та руйнування. Смоленщина, мабуть, одна із найбільш багатостраждальних частин України.
Добре пам'ятаю, як із бабусею, молодшим і двоюрідним братами добиралися із Смоленська через Сухиничі та Козельськ до Калуги… Дорогу прострілювали фашистські літаки. Ще спогад: страшний голод у евакуації. Заглушити його можна було лише махрою. Це вже у Балашові, у Саратовській області. Там я пішов на військовий завод, який відновлював пошкоджену зброю, що надходила з фронту. Розбирання, виправлення того, що можна виправити, чищення – це робили ми, хлопчаки. Нам довіряли. Хоча багато хто з нас підставляв ящики, щоб дістати до супорта верстата.
Потім уже, через багато років, під час одного з відряджень мені здалося, ніби побачив саме свій верстат. І раптом захотілося підійти до нього. Було ніяково: а що як не зумію, не згадаю? Але руки лягли на метал, і все вийшло, пам'ятали руки. Школу закінчив у Смоленську із золотою медаллю.
Згодом був юридичний факультет МДУ. У ті роки він залишався центром великої науки та найвищою школою знань для тисяч дітей війни. Тут викладали академіки Несміянов та Зелінський, Шмідт та Тарле. На юридичному факультеті читали лекції багато хто з дореволюційної школи: історики Юшков та Галанза, такі найвизначніші фахівці з цивільного, міжнародного та кримінального права, як Новицький та Дурденівський, Трайнін та Меньшагін, блискучий знавець політичних та правових навчань Кечек'ян. Скажу прямо, я з величезнимінтересом поглинав потік знань, що йде від них, навчався тієї дивовижної захопленості, з якою вони ставилися до наукових досліджень.
Але то була лише частина того, що давав університет. До нашого університетського гуртожитку на Строминці, 32 у перші повоєнні роки часто приїжджали відомі літератори, композитори, артисти. Ми їх, звичайно, обожнювали. Але, гадаю, і їм було цікаво з нами! Тоді я побачився, був зачарований Михайлом Світловим, молодим Юрієм Трифоновим, Миколою Тихоновим, Ярославом Сміляковим, Костянтином Симоновим. Слухав Ріхтера та Гілельса, Михайлова та Максакову, Яхонтова та Качаряна. Зіткнення з цими людьми залишило слід протягом усього життя.
1953 року закінчив університет, а 1956 року – аспірантуру по кафедрі теорії держави і права.
Після аспірантури я був направлений на роботу до Юридичної комісії при Раді Міністрів СРСР. Тут займався головним чином порівняльним правознавством, був експертом під час укладання перших договорів про правову допомогу із зарубіжними країнами, насамперед із державами Варшавського Договору.
1961 року мене перевели з урядового апарату до Верховної Ради СРСР. Тут була велика робота з оновлення законодавства та підготовки проекту нової Конституції країни. У зв'язку з цим довелося ґрунтовно вивчати документи з історії становлення та розвитку нашого конституційного ладу, зокрема матеріали з особистого архіву Сталіна. Працюючи у відділі з питань роботи Рад, секретарем парткому апарату Президії Верховної Ради СРСР часто виїжджав на місця, побував практично у всіх союзних республіках. Захистив кандидатську, а згодом докторську дисертацію.
Тема дисертації: «Історія та теорія законодавства про радянські представницькі органи». Досліджувавзакономірності розвитку органів державної влади, законодавства про їхні функції. У дисертації є глава – з питань порівняльного права, західного та нашого. Почав займатися цими питаннями ще 1956 року, коли мене взяли в урядовий апарат. Продовжував аналізувати, порівнювати зарубіжні та наші правові інститути. Так поступово професійна робота почала зливатися із політичною. Тяга до науки залишилася, і, чесно кажучи, у моменти розчарування, а вони, на мою думку, бувають у кожної людини, яка думає, мріяв знову зайнятися наукою.
У 1976-1977 роках брав участь у підготовці проекту союзної Конституції, працюючи в апараті ЦК КПРС. Потім знову повернувся на роботу до парламенту, де до 1983 року був начальником Секретаріату Президії Верховної Ради СРСР.
Частина 1. ОСТАННІ РОКИ СРСР
Тієї безсонної ночі було підготовлено промову М. С. Горбачова на Пленумі ЦК, який відкрився наступного дня виступом А. А. Громико, який вніс пропозицію про нового Генерального секретаря Центрального Комітету. Обрання на цей пост М. С. Горбачова було підготовлено всім перебігом подій, численними зустрічами та бесідами Є. К. Лігачова та інших членів Політбюро з місцевим партійним активом, із членами Центрального Комітету. Скажімо прямо, підтримка була досить великою. Надто вже набридли людям старі старці на чолі країни, догматизм, неефективність управління, економічний і політичний застій.
Те, що вміщало це поняття і що воно принесло нашому народу, мабуть, ще не раз оцінюватиметься істориками, та й я ставлюся до нього критично і упереджено. Ясно, що це був перелом, крутий перелом, не завжди продуманий і послідовний, у чомусь оптимістичний і водночас глибоко трагічний для мільйонів людей. Справа вте, що розкувати потенційні сили суспільства, звільнити їх – це ще не все. Головне полягало в тому, на що, на руйнування або творення, буде використаний цей потенціал, наскільки кроки з руйнування старого будуть узгоджуватися зі створенням нових форм життя, чи вдасться утримати ці процеси в нормальному руслі, обійтися без гострих зіткнень та конфронтації.
Трагедія була в тому, що втримати руйнівні процеси не вдалося. Все, як кажуть на Русі, пішло комом, а потім покотилося під схил. Завдання нарощування науково-технічного прогресу досить швидко замінили загальним завданням «прискорення», потім запровадженням ринкових відносин. Незабаром уперед вирвалася політична реформа, в ході якої руйнівні політичні процеси обернулися дезінтеграцією економічного життя, міжнаціональними конфліктами, війною суверенітетів та законів, руйнуванням Союзу РСР. Але все це було попереду.
Робота секретарем ЦК фактично запровадила мене у велику політику. Ще гостріше довелося відчути, наскільки складна ця справа політична, державна діяльність. Недарма англійський лорд Галіфакс говорив, що «державна діяльність – безсердечне ремесло. Тому, хто від природи добрий, тут нема чого робити». Боюся, що це сказано про мене.
Важкі рішення не даються без боротьби. Вересневий (1988) Пленум Центрального Комітету звільнив у зв'язку з переходом на пенсію велику групу ветеранів – членів та кандидатів у члени Політбюро ЦК КПРС. Усього понад сто осіб. Чи був цей крок виправданий, мені важко сказати. Думаю що ні. Але в складі, який тоді був, Політбюро на повну силу працювати не могло. Порозуміння не було…
Так доля знову привела мене до парламенту країни, з яким була пов'язана чверть століття, а тепер уже 50років моєї роботи. Але тоді це були останні місяці діяльності Верховної Ради СРСР. Він мав внести істотні зміни до Конституції СРСР і забезпечити проведення виборів на зовсім новій, альтернативній основі. Відповідно до прийнятого тоді закону потрібно було обрати понад дві тисячі народних депутатів СРСР від територіальних та національно-територіальних округів, а також від громадських організацій. Ось це завдання і стало моєю головною справою того періоду. Тут усе було нове. Питання цієї радикальної політичної реформи довелося багато разів доповідати на засіданнях Політбюро та у парламенті, на численних зустрічах із партійним та радянським активом.
Перший з'їзд народних депутатів СРСР, що відкрився в травні 1989 року, підтвердив цей прогноз. Стенограма з'їзду, за яким стежила біля телевізорів вся країна, дає уявлення про те, наскільки важким був цей крок політичної реформи. Коментарі вчених, державознавців та соціологів даються сьогодні найрізноманітніші.
З'їзд таємним голосуванням обрав М. С. Горбачова Головою, а мене – першим заступником Голови Верховної Ради СРСР – нового постійно діючого законодавчого та контрольного органу державної влади країни. Робота в ньому тривала досить інтенсивно. Поступово викристалізувався великий план законодавчих робіт, формувалися відносини з урядом, почався складатися парламентський колектив, здатний вирішувати важкі завдання, що стоять перед ним.
Звичайно, доля кожної людини, яка стикається з вирішенням питань великої політики, не може і не повинна розглядатися ізольовано від того, що в цілому відбувалося в нашій країні в середині 90-х років, як складалися тоді відносини у керівництві партії та держави. Адже, так чи інакше, коженз нас, якщо він більш-менш чесно і критично ставиться до себе, зобов'язаний розділити відповідальність і за прорахунки, і за помилки, і за провали того курсу, який проводився і називався «перебудовою».
Горбачову все важче маневрувати між цими крилами своїх соратників. Не володіючи твердими позиціями, так, скажімо прямо, і глибокими знаннями в галузі економіки та соціології, він прислухався то до Яковлєва і академічним та іншим колам ліберального штибу, що стояли за ним, то до ортодоксів, яких захищав активний і наполегливий Лігачов.