Скоблікова Лідія Павлівна

У звичайному житті королівський титул дається по праву наслідування і не завжди заслужено. А от нагороджують званням «корольова» лише надзвичайно талановитих та обдарованих жінок. «Льодовою королевою» захоплений світ визнав симпатичну дівчину з непокірними золотими вихорами, що вибилися з-під спортивної шапочки – Лідію Cкобликову з маленького містечка на Південному Уралі з казковою назвою Златоуст.

Усі сестри мріяли працювати вчительками і тому проблем із навчанням ніхто не мав. Завдяки чудовому педагогові Б. Н. Мішину, який відкрив Ліді дорогу у великий спорт, улюбленим уроком у неї стала фізкультура. Вона із захопленням займалася волейболом, легкою атлетикою (чемпіонка області у бігу на 800 м), спортивною гімнастикою та лижами (II дорослий розряд). «Занозисте самолюбство» заважало Cкобліковій плестись десь наприкінці, і скрізь вона досягала відмінних результатів. Особливих успіхів Ліда здобула у лижному спорті. У місті жартували, що якщо лижня вільна, то Скобликову нікому не наздогнати – дівчинка принципово не терпіла чужої спини попереду. Їй подобалося нестись наввипередки з вітром. Сили та витривалості в неї вистачило б на трьох, тому, не замислюючись над спортивними премудростями, вона йшла на штурм рекордів із веселим азартом та наполегливістю.

Особливої любові до ковзанів Ліда не відчувала: ніякого роздолля, знай бігай та намотуй кола, доки не побачила у своєї подруги блискучі довгі ножі «бігашів». Їй теж захотілося мати такі самі, але в секції швидкісного бігу на ковзанах їх видавали тільки тим, хто здав на третій розряд. Чекати Ліда не вміла і тому без будь-якої підготовки, на одному ентузіазмі, на першій міжшкільній спартакіаді перевиконала норму другого розряду. Тренери із захопленням і докором хитали головами: рукамимахає, як млин, техніки нуль - ковзани зачіпають один одного, але боєць!

Розряд розрядом, але осягати таємниці блакитного льоду Скоблікової довелося, як першокласнику абетку. Виявилося, що правильно зашнурований черевик це ціла наука. Спочатку на льодовій доріжці її рятували неприборканий темперамент і завзятість. Не минуло й року, як Ліда стала чемпіонкою міста зі швидкісного бігу на ковзанах (1956 р.). Успішно закінчивши школу, вона приєдналася до старших сестер, Валентини та Тамарі, вступивши на відділення анатомії, фізіології та фізичної культури Челябінського педагогічного інституту. Тренери секції ковзанярів Б. М. Лукін та Б. А. Кочин, побачивши її на тренуванні, тільки руками розвели: «Кому потрібен такий біг?» Золоте правило – спочатку точність, а потім швидкість – давалося їй важко. Скобліковій хотілося літати, летіти, але наставники були суворими і невблаганними. «Поезія льодової доріжки» вимагала відточеної техніки та тактики бігу, причому дуже відмінною на різних дистанціях. Зазвичай спортсмени осягали це протягом 7–8 років.

Нетерплячій Скобліковій насамперед треба було перемогти свою квапливість, а потім своїх суперниць. Секундомір був невблаганний: кульгає техніка – губляться секунди. Першими їй підкорилися стаєрські дистанції (1500 та 3000 м). Лідія навчилася не метушитися і розважливо розподіляти сили, долати «мертву точку» у диханні та стрімко фінішувати. У 1958 році Скоблікова, ставши майстром спорту і призером Спартакіади народів РРФСР, увійшла до десятки найкращих ковзанярів країни. І що вище результати вона показувала, то серйознішими ставали суперниці – І. Вороніна, В. Стеніна, Т. Рилова.

З чемпіонату світу Свердловську (1959 р.) Скобликова привезла свою першу «бронзу» світового значення. Але це була лише прелюдія до неїльодової симфонії. Як потужний стаєр, вона впевнено увійшла до числа найкращих багатоборців світу, ні на день не послаблюючи підготовки. Навіть улітку – кроси, велосипед, ролики, гімнастичні снаряди, штовхання ядра, біг, а замість відпочинку – плавання, волейбол, піші прогулянки. І в результаті – приголомшливий результат на чемпіонаті світу в шведському Естерсунді (1960 р.) – дві золоті медалі на дистанції 500 та 3000 м. «Обаятельная челябінська студентка» зробила серйозну заявку на перемогу на Олімпіаді в Скво-Веллі (США, 1960). ).

У той рік жіночий швидкісний біг на ковзанах вперше був включений до олімпійської програми, і Скоблікова горіла бажанням перемогти. Вона вірила у свої сили і двічі піднялася на найвищий щабель п'єдесталу пошани, встановивши світовий рекорд на дистанції 1500 м і обігнавши всіх на своїй улюбленій «трьохкілометровці». Портрети веселої української блискавки заповнили перші смуги газет. Шквал захоплення обрушився на збентежену дівчину – тільки вона та Є. Гришин змогли досягти такого успіху на зимовій Олімпіаді. Лідія була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора. Слова «високо тримати прапор радянського спорту» Скоблікова й досі вважає не пустою фразою. Піднімаючись на п'єдестали, вона відчувала гордість за свою країну, адже «підготовкою спортсменів високого класу займалася держава, яка була зацікавлена у наших перемогах та медалях».

1960 був справді щасливим для Лідії. Скобликова успішно закінчила інститут, і їй запропонували там викладацьку роботу. А ще через чотири роки після знайомства вона поєднала свою долю з однокурсником, легкоатлетом Олександром Полозковим, світовим рекордсменом зі спортивної ходьби. Щоправда, довгий час їхнє сімейне життя більше схоже на «перше побачення» між зборами та чемпіонатами всіх рівнів.

Тількипісля Скво-Веллі Скоблікова усвідомила, що льодова доріжка лише відкрила їй свої таємниці. Лідія без амбіцій олімпійської чемпіонки знизила швидкість на стаєрських дистанціях, шліфуючи техніку. Вона виробила свій стиль – легкий, витончений, безпомилковий, що летить. Свідома втрата кількох «проміжних» золотих медалей стала тріумфом на чемпіонаті світу в Каруїдзаві (Японія, 1963 р.). Ні жорстокий біль у травмованому пальці, ні найсильніша застуда, що вичавлювала град сліз, не завадили Лідії виграти не лише дві стаєрські дистанції, а й спринтерські на 500 і 1000 м. До чотирьох золотих медалей і лаврового вінка абсолютної чемпіонки світу потрясені. Кожна його бусинка, здобута важкою працею ловців перлів, була схожа на спортивні навантаження і перемоги «уральської блискавки».

На Олімпійських іграх в Інсбруку (Австрія, 1964 р.) Скоблікова зробила практично неможливе: чотири рази гімн Радянського Союзу звучав на її честь – знову медалі вищої проби лягли в скарбничку «золотої дівчини Укаїни». Лідія довела, що має невичерпний запас моральних і фізичних сил, рідкісний талант. Пекельні важкою виявилася її коронна дистанція, яка йшла в останньому забігу. Лід стрімко танув і нагадував, за образним висловом Скоблікової, «мокрий цукор». Ковзани поринали в нього, немов у трясовину. Усю увагу спортсменка зосередила лише на одному – не впасти. Не сподіваючись на рекорд, вона боролася до останнього та перемогла! Скоблікова відчувала, що у цьому забігу спалила всі нерви. «Королева бігової доріжки», «уральський самородок» набула чергового титулу «цариці медалей»: вісім золотих медалей світового значення із восьми можливих за один зимовий сезон 1963/64 року. Таке досягнення можна лише повторити, але не перевершити.