Сповідь «чаклуна»
Мене звуть Юрій Прокопенко. Я хочу розповісти про чудове втручання Всевишнього у моє життя. Я колишній наркоман із п'ятнадцятирічним стажем опіумної залежності. І, незважаючи на трагічно сформовану долю, я щасливий, що живий і впізнав Бога.
Я народився 1975 року, у місті Вінниця. Ріс без батька, весь свій час проводив на вулиці. Курити та вживати наркотики почав у п'ятому класі. Як казав Аркадій Райкін, «пити, курити та говорити навчився одночасно». Внаслідок цього мав неодноразові контакти з правоохоронними органами та перебував на обліку у дитячій кімнаті міліції. Мені було 14 років, коли я з другом обікрав магазин і так почав свою першу судимість. Вже тоді я почав колотись "ширкою" (ацитилований опій). Для мене це було круто, і коли директор школи на лінійці, при всіх учнях називав мене злодієм та наркоманом і казав, що по мені в'язниця плаче, мені не було соромно, а скоріше навпаки, я цим пишався. Напевно, як і у всіх наркоманів-початківців, першою у мене були коноплі. Потім були пігулки, а вже потім я почав колотись маком. Вже у п'ятнадцять років я мало не помер від передозування. Лікарі констатували клінічну смерть. Рівно через рік знову передозування та знову реанімація. Моя мати неодноразово намагалася із цим боротися. Кілька разів клала мене до спеціалізованої клініки, але лікування вистачало максимум на два місяці.
1993 року я потрапив до лікарні, де мені мало не відрізали ногу. Причиною цього було те, що на той час я вже коловся в пах і в мене почався сепсис. Ногу розрізали від коліна до паху, видалили вражені тканини і зашили. Але я й надалі коловся. 1994 року мене двічі брали під арешт за наркотики, але відпускали під підписку про невиїзд. 1995 року пам'ятаю, як я в бійці вдарив людину ножему печінку. Слава Богу, він залишився живим. Але це мене не зупинило. У 1997 році мене посадили до в'язниці за черговий злочин, але дали 3 роки умовно і звільнили із зали суду. І я знову почав колотися. Зрештою, 1999 року мене посадили знову, але цього разу я вже поїхав до зони. Але навіть у в'язниці я вперто не розлучався з наркотиками. Звільнився я 2002 року. На той час моя сестра, яка також була наркоманкою з таким же стажем, покаялася і прийшла до Бога у зборах харизматів.
Не можу сказати, що за весь час моїх поневірянь я жодного разу не просив Бога про допомогу. Скажу більше, я її отримував постійно. Тільки все у мене виходило як у прислів'ї «як тривога – так до Бога». Особливо це виявлялося, коли я потрапляв до міліції. Мені було не страшно, коли мене забивали в райвідділі ногами, а потім відливали водою, щоб привести до тями. Але я дуже не хотів сидіти у в'язниці і просив Бога. І Він щоразу давав мені можливість одуматися (з шести судимостей я лише двічі був на зоні). Але я, як упертий осел, не хотів залежати від Господа.
Якщо до 27 років я коловся тільки опієм, то потім я дізнався рецепт іншої отрути. Це був «Колдакт» – капсули від застуди, які можна придбати у будь-якій аптеці. Це відіграло вирішальну роль у трагедії мого життя.
У 2004 році, коли мене посадили за крадіжку, одного «прекрасного» дня я прокинувся і відчув, що мені стало важко говорити і пересуватися. Мене перевели зі звичайної камери до лікарняної. Тюремні лікарі думали, що в мене інсульт, тому що почала відмовляти переважно ліва сторона. У такому стані мене етапували до колонії №82, що у Стрижівці, під Вінницею. Найгіршого поводження із ув'язненими я не зустрічав. Вся система була спрямована на те, щоб знищити гідність,розтоптати, розчавити все, що лишилося людського. Там, у зонівській лікарні, мені дали другу групу інвалідності та відправили до інвалідної колонії СІК-45, що неподалік міста Кривого Рогу.
Незважаючи на те, що фізично мені ставало все гірше і гірше, я перестав звертати на це увагу. З тієї причини, що в цей час Бог чудесним чином увійшов у моє життя. Він послав мені двох людей, Вадима Пшеничного та Івана Славинського, які подарували мені Біблію і щодня розповідали мені про Бога. Спочатку я проявляв швидше спортивний інтерес до вивчення Біблії. Тому, маючи загальне уявлення про Писання, я намагався сперечатися, але чим більше я сперечався, тим більше переконувався, що нічого не знаю. У мене з'явився здоровий інтерес, і я прочитав Біблію. Тоді я й побачив себе збоку, у всій, як то кажуть, «красі».
І все-таки, я зробив свій вибір – відмовився від наркотиків, від алкоголю та від цигарок. І це був лише початок, я почав змінюватися всередині, і здивувався, коли змінилося ставлення до мене ззовні. Мені стало легше жити, я усвідомив, що набагато приємніше, коли даєш від щирого серця, ніж коли тобі щось дають. На той час я вже не міг самостійно пересуватися, мене возили на інвалідному візку. Не можу сказати, що я був зовсім як овоч, але я був дуже лінивий. І ось, одного літа, вночі, було дуже жарко, і я не спав. Несподівано я відчув величезне бажання підвестися і піти пройтися. Це було не просто бажання, але я точно звідкись знав, що це зможу зробити. Я встав і пішов! Вийшов із секції, босий, в одних трусах, і почав ходити туди-сюди коридором. Досі пам'ятаю той застиглий вираз подиву, на обличчі дневального, коли він побачив мене, в такому негліжі, що розгулює бараком. Близько години я самостійно ходив і моливсяБогові і дякував Йому за це диво. І хоча через три дні мені знову погіршало, я радий, що Господь показав мені, як я можу бути зцілений. І це було не єдине втручання Всевишнього. Я вже був одного разу зцілений, коли через великі дози наркотику у мене розвинулася епілепсія. Але найголовніше те, що Ісус Христос зцілив мою душу! І незважаючи на те, що я інвалід першої групи і в мене порушена мова і координація, я дякую Господу за спасіння моєї душі.
Мені поставили діагноз «хвороба Паркінсона токсичного генезу», а в народі таких, як я, називають «чаклун». Нині я вже рік як на волі. Познайомився із людьми з реабілітаційного центру для інвалідів «Гармонія», яким керує Раїса Панасюк. Вона член церкви АСД у Вінниці. Користуючись нагодою, хочу сказати кілька слів про цю людину. Вона сама інвалід, але стільки, скільки вона зробила для людей-інвалідів, напевно, не зробила жодна здорова людина у Вінниці. Звичайно, вона займається цим не сама, їй допомагає весь колектив «Гармонії», але погодьтеся, організувати це все, розворушити нашу владу – це вже подвиг. Напевно це тому, що у таких людей як Раїса закон Божий написаний у серці, і вони не просто це роблять, але живуть цим. Нехай Господь благословить її у всіх починаннях!