Валерій Борзов Я, напевно, перший, хто написав всю правду про спорт, виходячи з власного
Знаменитий український атлет, який сьогодні відзначає день народження, видав книгу «Великий спринт уві сні та наяву», де розкриває секрети своїх феноменальних досягнень, які тримаються вже понад чотири десятки років.
«За що я покохала Валерія Борзова? За чесність, спокій, впевненість у своїх силах і… блакитні очі», — розповідала чотириразова олімпійська чемпіонка зі спортивної гімнастики Людмила Турищева про свого нареченого, з яким вона познайомилася 40 років тому на Олімпіаді 1976 року в Монреалі. Для знаменитого українського легкоатлета Валерія Борзова Ігри в Канаді стали знаковими у житті не лише завдяки знайомству з майбутньою дружиною. На монреальському Олімпійському стадіоні володар двох золотих та срібних медалей Ігор-1972 у Мюнхені поповнив свою спортивну колекцію двома бронзовими нагородами.
Сьогодні дворазовий олімпійський чемпіон Валерій Борзов відзначає 67-річчя. Напередодні цієї дати член виконкомів Міжнародного олімпійського комітету та Національного олімпійського комітету України представив нову книгу під назвою «Великий спринт уві сні та наяву», де розкриває секрети своїх феноменальних спортивних досягнень.
— Валерію Пилиповичу, чи є у вас традиції святкування дня народження?
— У дитинстві батьки вітали по-домашньому. Коли спортом почав займатися, хлопці зі збірної та близькі друзі дзвонили. Потім уже, коли виграв медаль на Олімпійських іграх, уболівальники, знайомі шанували. Коли начальником став, почали вітати... черги з підлеглих, зацікавлених.
На цей раз відзначимо дату скромно, у вузькому сімейному колі. Тому щовік уже такий, що великої радості не приносить. Щось смачненьке приготуємо, шампусик відкриємо, чарочку вип'ємо, та й годі. Настрою особливого святкувати, бачачи, що коїться навколо, немає. Війна йде, слов'яни вбивають один одного. Старих зустрічаю, постійно скаржаться — тарифи на «комуналку» тиснуть, пенсії мізерні. А особисто мене давить ще, знаєте що? Зрада. Оце біда для мужика.
— Що запам'яталося вам із повоєнного дитинства?
— Народився я у місті Самбір на Львівщині, у родині військового. Потім батька перевели на службу до Чернівців, де я мешкав до десятирічного віку. На радість були для мене саморобні санки із залізних прутів, ковзани-«снігури» із закрученими носами, лижі.
У моїй спринтерській справі треба було мати абсолютне здоров'я. А воно могло сформуватися лише у дитинстві. Та й генетика не підкачала: батько — військовий — спритний був, прадіди лісниками працювали. У Чернівцях усі горіхові дерева з пацанами облазили, долоні чорними були від шкірки. У футбол ганяли пісками до одурення — це коли вже наша родина до Нової Каховки перебралася. Там мене тренер місцевої спортшколи Борис Войтас і помітив, запросив до секції.
Мій перший наставник подарував мені свою фотографію з підписом: «Майбутньому олімпійському чемпіону». Це фото досі зберігається у сімейному архіві. Як і листівка товариша з інституту фізкультури Жори Потоцького із побажанням перемогти на Олімпіаді. Та ще й результати написав, причому майже вгадав.
На той час я вже й чемпіонат СРСР виграв, і на європейських першостях разів п'ять перемагав. Дуже хотілося на Олімпіаду потрапити, але ніхто особливо мого успіху на Іграх не планував. Аж надто високі результати були в американців.
— Якщо не помиляюся, ви єдиний в історії український легкоатлет, який перемагав на Олімпіадах на обох спринтерських дистанціях — 100 та 200 метрів?
— В Україні точно один. А в Європі я єдиний атлет, котрий має дві золоті медалі однієї Олімпіади. Хто б міг подумати тоді, що хлопець із Нової Каховки виграє «золото» у такому панському, королівському вигляді легкої атлетики, як спринт? Вже понад чотири десятки років тримаються мої рекорди України на 100 та 200 метрів (10,07 секунди та 20 секунд. — Авт.), встановлені на Іграх у Мюнхені.
Молоді хлопці погрожують: мовляв, ми ваші рекорди поб'ємо. "Спочатку побий, потім вже я тебе привітаю", - відповідаю.
— Чим нині заповнене ваше життя?
— Зараз у мене турбота все більше сімейна. На державу я вже своє відпрацював. У мене три онуки: 8-річний Ілля, 5-річний Тимофій та 3-річний Єгор. Мешкають із батьками в Канаді. Онуки – пацани спортивні, тенісом займаються. Зять Денис, у минулому плавець, зараз має тенісний клуб, з дітьми займається.
Переконаний, що уроки фізкультури в нас потихеньку треба переводити на систему спортивних секцій. Ось у Канаді, наприклад, хлопці займаються кожний своїм видом спорту, а не загальним рукомаханням у залі. Дітей спочатку треба ділити на кілька груп: здорові, середні, повненькі і слабкі. Спортивні секції мають бути хоча б трьох напрямків — ігровий, циклічний, ще якийсь. Для слабких - оздоровчі заняття, для середніх - масовий спорт.
— Ваша родинна спілка з Людмилою Турищевою гіднаКниги рекордів Гіннесса.
— Ваша дочка не захотіла піти спортивними стопами батьків?
— Тетяна спочатку робила непогані успіхи у легкій атлетиці. Але потім спорт закинула, захопилася флористикою, у неї це добре виходить, вона творча людина. Може, донька й хотіла бути такою, як тато у спорті. Але ж не всім дано. Мабуть, Бог на дітях талантів відпочиває.
Ну і, чесно кажучи, не хотів би втягувати свою дитину у фармакологічні стимуляції. Допінгова проблема бере свої витоки далеко поза Радянського Союзу. Щоб конкурувати з американцями, європейцями, багато радянських спортсменів просто змушені були йти на операцію з фармакологією.
За 40—45 років допінгова проблема у спорті зросла вже у глобальний конфлікт. Тому що виникла комерціалізація. «Я не приймаю заборонених препаратів, а ти приймаєш. Ти гроші отримуєш, а я ні» – вже конфлікт, правда? Чемпіон Олімпійських ігор отримував статус, який у державі має дуже високу оцінку. Конфлікт інтересів – раз. Державна політика – два. Комерційні інтереси – три. Все це сплелося в такий тугий вузол, який треба рубати одним махом.
У спорт прийшло нове покоління менеджерів, які, вважаю, елементарно дурять громадську думку. Зараз навколо досягнень на будь-яких міжнародних комерційних стартах роздмухують такий галас! Перемагати треба на чемпіонаті світу чи Європи, на Олімпійських іграх. Решта — мікшувати і говорити: так, це гарне досягнення. Але не робити таких перекосів: мовляв, на Олімпіаді не вдалося, так вдалося на кубку якогось двору! Ну, яке може бути порівняння? А ці менеджери-електроники, як я їх називаю, тільки тим і займаються, що піднімають собі реноме за рахунок другорядних змагань.
Виступ нашої збірної в Ріо-де-Жанейро - це, звичайно, провал. Пов'язаний, не в останню чергу, з боротьбою з фармакологією, на якій будувалася більша частина тренувальної програми. Зараз мене більше турбує не минуле легкої атлетики — минуле ми вже проїхали та забули. А те, що чекає на наш спорт у майбутньому.
Адже таких людей, які розуміють суть питання, можна перелічити на пальцях. Я їх старими називаю. Наш досвід і знання начисто відкидають. А щось нове натомість пропонують? А нічого не пропонують. Тільки понти та бажання заробити. Зараз це величезна проблема: у легку атлетику прийшла комп'ютерна молодь, яка просто не хоче працювати. Вони хочуть натиснути кнопку і стати олімпійським чемпіоном. А так не буває.
І ось виникає конфлікт. Тренери кажуть: давайте бігати, причому інтенсивно бігати. Молодь у відповідь: там болить, болить, не хочу. І йдуть у комерційні змагання. З'явився ж у нас у збірній обоз, який не хоче… їздити на Олімпіаду, де відповідаєш за свою країну. Їх усе влаштовує без Олімпіади. Поїхали, заробили, та й годі. Я думаю таких людей у нашому спорті відсотків 70.