Замкнене коло Карелії» родичі ув’язнених розповіли про сегезьку колонію № 7 - За права
Багато хто з ув'язнених заявляв про тортури в колонії № 7 у Карелії ще до того, як про це написав активіст Ільдар Дадін, але тоді їх ніхто не чув. Зараз на скаржників заводять кримінальні справи, і, незважаючи на це, їхні родичі продовжують розповідати свої історії — вони вірять, що розголос допоможе захистити їх рідних хоча б від насильства.
Родичі чеченських ув'язнених виявились найактивнішими: вони об'єднувалися, писали скарги, провели прес-конференцію у Сахарівському центрі. Розповідаємо історії трьох сімей, які вирішили не мовчати, та й самі тепер бояться.
Лариса
Лариса Гелісханова живе не просто далеко від місця ув'язнення сина — вона мешкає в іншій країні, Казахстані. Її родичі на Кавказі, а син тепер у Карелії. Лариса — бізнес-вумен, як вона сама каже про себе — «не боязкого десятка». Її сини навчаються у МДУ. Старший, Зелімхан, потрапив до колонії у 2012 році. На той момент йому було 23 роки, і він отримував вищу освіту в Москві. Що саме з ним трапилося, Лариса вважає за краще не говорити, але засуджений він був на вісім років і відразу вирушив до ІЧ-7 у Сегежі.
Перш за все Лариса завжди вважала, що якщо людина сидить у колонії, значить, так їй і треба, і все, що з нею там відбувається, — це правильно. Так було доти, доки її рідний син не зіткнувся із системою ФСВП.
— Мене ніколи не цікавили ув'язнені, — каже Лариса. — Але хіба я могла знати, що у нас у колоніях тортури? Ми всі, хто ніколи не стикався з цим особисто, упевнені, що там просто суворі правила. А дізнатись правду у нас просто немає можливості.
Ларисі пощастило більше, ніж решті родичів ув'язнених: заробіток від бізнесудозволяє їй наймати адвокатів, надсилати синові гроші і навіть приїжджати на побачення. У середньому одне відвідування сегезького адвоката коштує 3 тис. руб., а адвокати з Санкт-Петербурга беруть близько 20 тис. У місцевих адвокатах Лариса швидко розчарувалася, тому щонайменше двічі на місяць вона платить пітерським, щоб вони перевірили, в якому стані зараз її син.
Весь перший рік Лариса не знала, що відбувається із Зелімханом у колонії: місцеві адвокати його відвідували і казали матері, що все добре. Про те, що його били та майже весь час протримали у штрафному ізоляторі, вона дізналася лише тоді, коли Зелімхана перевели до в'язниці у Челябінській області. Тільки там він зміг вільно про це говорити. Він розповів матері про побиття та приниження, про те, що потрапляв до ізолятора навіть за те, що не їв свинину і закінчував збирання раніше за визначений термін.
У в'язницю Зелімхана відправили на три роки як злісного порушника. За словами Лариси, це сталося через те, що він мало не влаштував у колонії масовий бунт проти тортур і навіть підмовив активістів, які співпрацюють з начальством колонії.
— У в'язниці йому було набагато краще, незважаючи на те, що умови, за ідеєю, там мають бути жорсткішими. Мусульманам дозволяли і Коран, і килимки, і можна було молитися. Там не катували. У карельських колоніях дійшло до того, що в'язниця стала для ув'язнених місцем порятунку. Для них перевестися туди – це радість. Після першого року в сегезькій колонії Зелімхан двічі потрапляв до психіатричної клініки, у нього почалися епілептичні напади.
Через три роки Зелімхана повернули до ІЧ-7 і все почалося знову. Гелісханові скаржилися на тортури в колонії ще до того, як про це заговорив Ільдар Дадін, а за ним українська та зарубіжна преса. Зелімхан виявляв у колонії людей,які готові розповідати про побиття, а Лариса направляла до них адвокатів, щоб зібрати якнайбільше свідчень про тортури. Але що далі, то менше ставало людей, які були готові говорити.
— Багато хто навіть не розуміє, наскільки це дико. Зараз це так легко вимовляється – «ноги на розтяжку». Але за цими словами ховається розрив сухожиль, після якого люди не можуть просто в туалет сходити. Це крики та стогін. Син розповідав мені, як били одного хлопця: у нього вже були переламані ребра, а його били по переломах. Там стояв такий крик, що син просто не витримав і почав битися головою об стіну.
— Сина постійно тримають у ШІЗО чи ЄПКТ [єдині приміщення камерного типу]. Він звідти не виходить, тож отримати побачення я не можу. Але навіть коли можна було, його перед побаченням цілеспрямовано закривали у ШІЗО, і мені доводилося приїжджати двічі. Так відбувається не лише з ним. Якщо ти починаєш скаржитися або висувати претензії, побачень тобі більше не дадуть.
Так сталося і з дружиною іншого в'язня, Анзора Мамаєва. Щоб приїхати з Чечні, вона зайняла грошей у знайомих, у тому числі Лариси. Начальника колонії попередили, що вона їде побачити. Чоловіка вона так і не побачила: їй довелося виїхати назад, бо саме в цей час його закрили до ШІЗО.
Спочатку родичі ув'язнених тісно спілкувалися і підтримували один одного, разом спілкувалися зі ЗМІ, писали скарги. З тих пір, як на тих, хто особливо обурюється, завели кримінальні справи, страх у родичів став сильнішим. Навіть Лариса, яка спочатку активно говорила про ситуацію в ІЧ-7, зізнається, що тепер їй також страшно.
Зараз Лариса має лише один план — домогтися зустрічі з сином через керівництво УФСІН у Москві. Вона впевнена, що начальник колоніїКосіїв побачення їй не дасть, бо вона надто багато спілкувалася з пресою та надто багато скаржилася.
— Коли Зелімхан повернеться, ми разом поїдемо на лікування. У нього виснаження, порвані зв'язки, трапляються епілептичні напади. Моє здоров'я після цього теж дуже зіпсувалося: мене звалило ще тоді, коли я дізналася про побиття. Тому я в листах пишу йому: «Буду чекати на тебе, а потім ми разом поїдемо лікуватися».
Хаджимурат
Цього дня на прийомі передач до ІЧ-7 не багато відвідувачів. Невелика холодна кімната, радіо саме для себе грає якісь поп-мелодії, а на стіні висять фотографії з життя в колонії.
У цій кімнатці сидить Хаджимурат Габзаєв і чекає на рішення: чи дозволять йому зустрітися з братом, якого він не бачив уже близько року. Хаджимурат приїхав до ІЧ-7 із Чечні, щоб знову спробувати отримати короткострокове побачення з братом Хазбулатом. Історія Хазбулата відома в Україні: він, як і Ільдар Дадін, розповів про тортури і приниження в колонії, після чого на нього намагалися завести кримінальну справу за хибний донос, але в результаті порушили справу за напад на охоронців.
Хаджимурат вже надсилав заяву до колонії з проханням дозволити йому бути присутньою на суді брата, але в управлінні колонії йому відповіли, що заява розглядається протягом 30 днів. А суд буде днями.
— Давайте сядемо, — каже Хаджимурат. — Вони зараз довго вирішуватимуть. Але все одно відмовлять. Він зараз перебуває у ПКТ [приміщення камерного типу], але побачитися з ним все одно не дозволяють. Кажуть, через те, що він недавно мав побачення з матір'ю, але це було в СІЗО, а не тут.
Хазбулат був заарештований у 2015 році на кордоні з Азербайджаном під час спроби виїхати на війну до Сирії. Його засудили на три роки, а у травні 2016-гоперевели до Сегежу. Ще у чеченському СІЗО у нього почалися проблеми зі здоров'ям, тому його поклали до Республіканської клінічної лікарні. Лікар сказав Хаджимурату, що його брата відправили лікуватися в Нальчик. Але виявилося, що у «сімку» у Сегежі. Про це Хаджимурат випадково дізнався від охоронця, коли прийшов забирати братові речі.
У більшості випадків Хазбулата відправляли до ШІЗО саме через релігійні переконання. Ось результати перевірки:
— у час, коли «здійснюється видача засудженим письмового приладдя, здійснював релігійний обряд — молився»;
- «Після відбою засуджений, перебуваючи в камері, здійснював релігійний обряд (молився)».
А також молився: під час здачі постільних речей та отримання прибирального інвентарю, під час, відведений для написання кореспонденції, під час для прослуховування радіопередач, під час призначеного для прибирання камери.
Хочеш – не хочеш: пиши кореспонденцію, слухай радіопередачі, а не молись.
— Якось навіть Путін в одному своєму інтерв'ю наголосив, що для особливо норовливих є у нас колонії в Карелії, — продовжив Хаджимурат. — Зараз дуже багато людей, як і мій брат, за 208-ю статтею [«Організація незаконного збройного формування чи участь у ньому»] вирушають у подібні місця, бо мають невеликий термін і треба встигнути зламати людину.
Зараз Хазбулат бореться за своє право давати свідчення в суді чеченською мовою, у чому йому відмовляють. Він хоч і добре розмовляє українською, але, за словами брата, деякі терміни може пояснити лише чеченською. До того ж Хазбулат багато часу провів наодинці, де не міг ні з ким повноцінно розмовляти. В останніх адвокатських опитуваннях він почав скаржитися на недорікуватість, яка з'явилася через відсутністьспілкування.
Хаджимурат бореться за те, щоб побачити свого брата хоч би під час суду. На перший суд його не пустили: незважаючи на те, що формально суд відкритий, він фактично проходив на території закритої колонії. У день суду за 500 метрів від колонії з'явилися постові, які не пропустили Хаджимурата. Інші машини та автобуси проїжджали повз пост без проблем.
Побачення братам також не дали. Співробітниця на пункті передач повернула Хаджимурату паспорт: Вам не належить побачення, у нього вже нещодавно було. Якщо щось не влаштовує, йдіть до відділу безпеки».
Камета
— Карелія — це якесь замкнуте коло. Вона начебто більше до України не належить і живе за своїми законами.
Переведення в сегезьку ІЧ-7 став для Анзора особливою мірою покарання за його активність у челябінській колонії. Коли там убили ув'язненого, він розповів про це правозахисникам та допоміг розкрити злочин. А потім зник. Дружина не могла знайти його два місяці. Тільки через офіційний запит їй вдалося з'ясувати, що вивезли його «з метою його безпеки». Куди саме Камете так і не відповіли.
Якось Камете зателефонували з незнайомого номера. Жіночий голос на іншому кінці сказав, що Анзора зараз етапують разом із братом цієї незнайомки. Через сестру іншого в'язня Анзор попросив Камету терміново зв'язатися із правозахисником, бо його «везуть на ламання до Сегежу». Навіть коли його таки привезли до ІЧ-7, Камета не отримала звідти жодних звісток.
— Щоб не потрапити до Сегежа, він влаштовував голодування, перерізав собі вени. Але навіть із перерізаними венами його довезли до місця, просто перемотавши руки рушниками, — каже Камета.
— Я не знаю, побачу вас ще раз чи ні. Приїжджайте якнайшвидше, — попросив Анзор.
натой момент Камета не працювала, грошей у неї не було. А Анзор дзвонив щотижня і просив приїхати. З горем навпіл вони зібрали гроші на квитки та приїхали до Карелії наприкінці літа, але саме в цей момент Анзора помістили до ШІЗО. Довелося повертатись.
Коли їм все ж таки вдалося зустрітися, Камета насилу впізнала чоловіка. Розповідаючи про його стан, вона часто-густо використовує слово «ніякий». Іноді вона намагається описати побачене іншими словами, але неодмінно повертається до визначення «ніякий».
— Він насилу сідав, насилу вставав через «розтяжки», які там роблять. Він тепер виглядає як старий, хоча йому всього 53. Ця людина багато сиділа і бачила багато колоній. Але він каже, що ніде не зустрічав таких знущань, як там. Ніде не було так, щоб били вранці та ввечері, вранці та ввечері. Як у розпорядку, — розповідає Камета. — Та що взагалі за людина ця Косієва [Сергій Косієв, начальник сегезької колонії № 7]? У нього що, сім'ї нема, дітей немає? Невже в нього була така жорстока мати, що так холодно виховала його? Як він не розуміє, що кожна людина це чия дитина? Ці люди і так покарані: вони відірвані від сімей, від дітей, їх відвозять у таку далечінь від будинку. А їх тепер ще б'ють як собак.
Тоді ще ніхто не уявляв, що незабаром про ІЧ-7 заговорить чи не вся країна, тому Анзор попрощався з сім'єю в повній впевненості, що більше вони не побачаться. Після цієї зустрічі Камета ще довго не могла заспокоїти 16-річну дочку, всю дорогу назад дівчина плакала. Тільки через кілька місяців вона розповіла матері, що теж по-своєму намагалася врятувати батька: вона написала листа президентові Чечні Рамзану Кадирову і описала все те, що вона побачила в Карелії і почула від Анзора. Відповіді вона не отримала.
Після повернення зКарелії Камета почала писати скарги та прохання перевести чоловіка в колонію ближче. У Чечні біля Анзора живе літня мати, їй уже за 80, і приїхати на побачення із сином так далеко вона не зможе.
— Я попросила допомоги у Тетяни Москалькової [уповноважений з прав людини за президента України], і вона обіцяла допомогти перевести його ближче до нас. Тоді ми змогли б звозити до нього матір, якій, здається, вже трохи лишилося. Але нічого не сталося. Напевно, я вже набридла Москальковій. Скільки я їй не дзвоню, її секретар завжди каже, що її нема.
Коли в Камети з'явилася надія, що Анзора переведуть у колонію ближче, вона розповіла про це його матері. Його справді перевели в іншу колонію, але ще далі на північ Карелії, у Надвоїці.
— Його мати дзвонить мені майже щодня і питає, чи привезли вже чи ні. Вона каже, що відклала грошей із двох пенсій, щоб смачно йому наготувати. Адже вона не знає, що з ним трапилося. А якщо дізнається, то точно не переживе.
Виправна колонія № 7 у Сегежі (Республіка Карелія) відома тим, що в ній відбував покарання екс-глава ЮКОСу Михайло Ходорковський, а згодом громадянський активіст Ільдар Дадін.
Дадін — перший в Україні засуджений за кримінальною статтею за «Неодноразове порушення встановленого порядку організації чи проведення зборів, мітингу, демонстрації, ходи чи пікетування».
Аліна Пінчук, ілюстрації Крістіни Меркушевої, «7×7»