Злодії в законі
Впроваджуючись до Москви та інших українських міст, чеченці ступали аж ніяк не на незайману землю. У радянського злочинного світу були усталені традиції, які десятиліттями складалися у в'язницях та таборах. Мовою колоній звід законів, яким керувалися професійні злочинці, називався «злодійський мир». Правили таким злочинним світом «злодії в законі» – український еквівалент хрещених отців сицилійської та американської мафії. Як правило, «злодій у законі» – затятий злочинець, якого «коронують» інші злодії у законі під час тюремної злодійської сходки. Обов'язки цієї людини – посередництво між конкуруючими угрупованнями. У колишньому Радянському Союзі таких злодіїв у законі було кілька сотень. Багато хто з них – представники українських національних меншин. Наприклад, у Москві 1993 року з шістдесяти з лишком злодіїв у законі більше половини було з Грузії, республіки, де за радянських часів цінувалося гарне життя і процвітав чорний ринок. Ще десяток-другий були вихідцями з інших районів Кавказу.
Головним емісаром Березовського у зв'язках із традиційним злочинним світом був його партнер Бадрі Патаркацишвілі, один із засновників «ЛогоВАЗу». Щоразу, коли ділова кар'єра Березовського заводила його в небезпечні нетрі, він звертався за допомогою до партнера. Бадрі мав налагоджені зв'язки з багатьма високопоставленими московськими грузинами. За даними Служби безпеки Президента, ФСБ та різних приватних охоронних агентств, у Бадрі були тісні контакти зі злочинними угрупованнями з Кавказу.
У 70-ті роки найзнаменитішим злодієм у законі був колишній український зек В'ячеслав Іваньков на прізвисько «Япончик». Він отримав титул «злодія в законі» під час недовгої відсидки на початку 70-х, після чого створив потужну структуру, яка вимагала гроші упідпільних підприємців та корумпованих чиновників; також він займався контрабандою наркотиків, ювелірних виробів, ікон та антикваріату. Він мав репутацію безжального дикуна, який часто відвозив у ліс непокірних торговців і піддав їх тортурам. Існує легенда: коли його розсердив директор одного з московських ресторанів, він поховав цю людину живцем і зверху поклав асфальт. "Вбити - що закурити", - нібито любив говорити він. Від Риги до Свердловська, від Казані до Москви залишив страшний слід. Але, незважаючи на гучну злочинну кар'єру, Япончик сидів лише два рази, і то недовго: один раз за те, що користувався фальшивими документами, інший – за незаконне носіння зброї. Тільки в 1981 році в результаті спільної операції КДБ і МВС вдалося зловити його на місці злочину. Його засудили за бандитизм і засудили до чотирнадцяти років ув'язнення.
«До мене звернулася із проханням дружина Япончика, – лаконічно згадував Федоров. – Япончик мав негаразди зі здоров'ям, і ще чотири роки він міг не просидіти».
Можливо, у Федорова були більш вагомі причини втручатися у подібні справи. Крім знаменитої московської лікарні та клініки за кордоном, він володів акціями двох великих московських готелів та казино "Ройял" (конкурент казино "Черрі", контрольоване чеченцями). За однією з версій, Япончика випустили до терміну, бо українські правоохоронні органи, включаючи колишній КДБ, хотіли протидіяти чеченським бандитам, які 1991 року підкорили собі вулиці українських міст.
Япончик пробув в Україні недовго. 1992 року він поїхав до Нью-Йорка, щоб розвернутися там: грабувати нову українську еміграцію. Але в нього збереглися міцні зв'язки з Україною, головним чином через торгівлю наркотиками по всьому світу.
У молодості Отарикбув талановитим борцем, мав непогані шанси потрапити до олімпійської збірної. Проте 1966 року, коли йому було вісімнадцять років, він виявився учасником групового зґвалтування. Влада поставилася до нього м'яко. Після чотирьох років в'язниці йому поставили діагноз «шизофренія», перевели до психіатричної лікарні та незабаром звільнили. На початку 80-х він став працювати тренером із боротьби у престижному московському спорткомплексі «Динамо». Він готував боксерів, борців, фахівців із бойових єдиноборств, важкоатлетів, багато з яких пізніше поповнили лави московських кримінальних структур.
Отарик стверджував, що прибуток від його комерційних операцій йшов на будівництво стадіонів та тренувальних комплексів, на проведення спортивних програм. «Дуже багато у нас розлучилося педерастів та наркоманів, – заявляв він. – А спорт – єдиний засіб зберегти націю. Ось я будую дитячі спортивні школи і прищеплюю любов до спорту, щоб відволікти від наркоманії і е..і в ж..у. Ось моє основне завдання – зберегти генофонд нації».
На думку московської міліції, Отарик найбільше схожий на хрещеного батька мафії, він налагоджував зв'язки між різними злочинними групами, отримував частку від їхніх доходів, вирішував міжусобні конфлікти. «У мене багато друзів та товаришів, одні сильні, а інші слабкі, – сказав він мені. – Я сильних поступово завантажую слабкими».
Він рішуче виступав проти політичних лідерів, називав їх «державними злочинцями»; політикани збагачуються, але не дають жодного гроша на те, щоб допомогти дітям чи пенсіонерам, вирував він. З іншого боку, бандити завжди готові надати гроші на благодійні цілі. «Це для вас вони є мафіозними структурами, – казав він. – Для мене це доброчесні люди».
Провідну роль у цьому античеченській, що народжуваласькоаліції взяла на себе зовсім нова організація: Солнцевське угруповання. Названа на честь похмурого московського передмістя, сонцівське угруповання виникло в середині 80-х. Спочатку це була мережа «спортивних клубів», які відкрив колишній офіціант, діяч чорного ринку та картяр Сергій Михайлов (Михась). У роки перебудови Михайлов, за твердженнями московської міліції, перетворив свої спортклуби на потужну злочинну імперію і став контролювати рекет, проституцію, торгівлю наркотиками та бригади з викрадення автомашин. Міхась представляв уже нове покоління і злодієм у законі не був. Себе він називав бізнесменом. 1989 року Михася та інших сонцівських босів заарештували за звинуваченням у «бандитизмі» і відправили до в'язниці. Декілька чеченських груп скористалися їхньою відсутністю і частково захопили сфери впливу сонцівських. Але незабаром після розпаду Радянського Союзу Міхась опинився на волі і засукавши рукави взявся за відновлення своєї влади у місті.
Джерела з московської міліції стверджують, що у 1992 році Березовський звернувся до Михася з пропозицією купити «Орбіту», магазин на Смоленській площі неподалік Міністерства закордонних справ, який перебував під контролем сонцівських. Він хотів використати цей престижний майданчик для одного зі своїх автомагазинів. Міхась нібито призначив ціну 1 мільйон доларів. Березовському сума видалася завищеною і тоді, чи за порадою свого компаньйона Бадрі, чи з власної ініціативи, він об'єднався з ворогами сонцівського угруповання – чеченцями. Тим часом конкуренти Березовського на ринку автомобілів, що входили до інших злочинних угруповань, із заздрістю спостерігали за його успіхами. Їм не подобалася угода, яку він уклав з найбільшою в Україні автомобільною компанією «АвтоВАЗ», не подобалося і те, як вінуспішно лобіює у Міністерстві зовнішніх економічних зв'язків питання про підвищення мит на іномарки.
Так вийшло, що Березовський опинився в епіцентрі війни між найбільшими злочинними кланами. Перестрілка біля кінотеатру "Казахстан" - це був початок. Весь наступний рік «ЛогоВАЗ» не раз зазнавав запеклих нападів конкурентів. За два кроки від смерті виявився і сам Березовський.