3.1.1.3. Вироблення аутоантитіл у зв’язку з антигенною мімікрією мікробів
Генетичний апарат всіх живих організмів під впливом факторів зовнішнього та внутрішнього середовища постійно піддається мутаційним змінам. В результаті мутацій у деяких мікроорганізмів випадково можуть з'явитись білки, аналогічні білкам деяких органів (наприклад, серця або нирок) людини. Наділеним такими білками бактеріям легше пристосуватися до існування в організмі людини. Система імуногенезу, покликана знищити ці мікроби потрапляє у скрутне становище. У замаскованих «під серце» чи «під нирки» мікробах їй нелегко розпізнати «чужинців». Однак «чужинець» видає себе тим, що в нього під маски стирчать «ослячі вуха». Адже крім людських антигенів він має і мікробні, тобто чужорідні. Вже згадувалося, що у організмі є В-лімфоцити, здатні реагувати на аутоантигени. Однак аутоантитіл вони майже не синтезують, оскільки не кооперуються з Т-клітинами, толерантними до аутоантигенів. Зрив толерантності можливий, якщо людський білок запроваджується на іншому білковому носії. У цьому випадку аутоагресивні клітини, взаємодіючи з Т-клітинами, що розпізнають несучу частину мікробного антигену, можуть почати вироблення аутоантитіл до незмінених білків відповідного органу.
За токсико-імунологічною теорією етіології та патогенезу ревматизму стрептококова інфекція відіграє пускову роль у розвитку аутоімунної ланки цього захворювання. Перехресні реакції між антигенами клітинних мембран стрептококів та антигенами м'язових клітин міокарда та стінок судин можуть лежати в основі розвитку ревматичного міокардиту та васкуліту. З антитілами проти полісахариду стрептокока, що перехресно реагують з глікопротеїном сполучної тканини клапанів серця, пов'язаний патогенез ревматичного вальвуліту. Виявлено загальні антигени у стрептококів тафібробластів сполучної тканини серця. Перехресно реагуючі антитіла відіграють важливу роль у патогенезі гострого гломерулонефриту. Все це свідчить про те, що антигенна мімікрія мікробів має важливе значення для розвитку інфекційно-алергічних захворювань.
3.1.1.4. Дія на організм ад'ювантів
Ад'юванти – це неспецифічні стимулятори антитілогенезу. Вони впливають на кількість та міграцію стовбурових клітин, на диференціювання та розмноження імуноцитів, на кооперацію Т- та В-клітин, на продукцію імуноглобулінів. Завдяки такому впливу вони здатні підвищувати вироблення антитіл у сотні і навіть у тисячі разів. У тому числі і вироблення автоантитіл. До ад'ювантів належать комплексний ад'ювант Фрейнда, ендотоксини деяких мікробів, деякі ліпополісахариди, антиретикулярна цитотоксична сироватка, деякі вакцини. Ад'ювантну дію мають кровопускання та аутогемотерапія. Ад'юванти знайшли широке застосування у практиці щеплення. У зв'язку з тим, що вони різко підвищують вироблення антитіл, їх вводять до складу щеплювального матеріалу. Однак це «палиця про два кінці». Адже вироблення антитіл підвищується до власних антигенів. Надмірно реактогенні вакцини можуть зумовити розвиток аутоімунного ушкодження та запального процесу у будь-якому органі. Це отримало назву ад'ювантної хвороби. Так розвиваються, наприклад, ад'ювантний гастрит чи ад'ювантний орхіт. Існує ціла низка протипоказань до виробництва щеплень. До таких протипоказань, зокрема, наявність в організмі запального процесу, про що свідчить підвищена швидкість осідання еритроцитів (ШОЕ) або поява в крові С-реактивного білка. Адже саме по собі запалення має ад'ювантну дію. На жаль, ці протипоказанняне завжди враховуються лікарями, особливо у дитячій практиці, і це призводить до поширення ад'ювантної хвороби.