9. Чому ми боїмося забувати!

Щоб зрозуміти, чому ми так боїмося забувати, слід замислитися над тим, що саме відбувається, коли ми забуваємо: спогад про якусь подію чи людину перестає впливати на нас. Вони ніби зникають із нашого життя. Подібне заперечення фактів дійсності породжує почуття занепокоєння, оскільки певною мірою позбавляє нас частини нашої особистості. Більше того, нам страшно усвідомлювати, що зі смертю близької людини йдуть у небуття всі спогади, які вона сама могла викликати до життя. Ми боїмося забування, оскільки боїмося втратити себе, втрачаючи частину нашого минулого. Саме цього за будь-яку ціну намагаються уникнути представники національних меншин у будь-якій країні. Тому вони так тримаються за рідну мову, за свої звичаї та культурні традиції, об'єднуючись у громади. З остраху повної асиміляції вони не дозволяють собі і своїм дітям забувати про своє коріння.

В останній частині згаданого вище твору головна героїня, Таміна, намагається оговтатися після смерті чоловіка. Але тільки-но почавши забувати про своє нещастя, вона відчуває муки совісті — немов кохана людина вмирає вдруге, тепер у її душі. Тоді у своїх фантазіях героїня переноситься за юним ангелом на ім'я Рафаель у якийсь світ, «де речі прозорі і невагомі, немов легкий вітер, і де немає докорів совісті». Однак невдовзі Таміна знаходить життя у світі забуття аморальної та нестерпної. Кундера рішуче виступає проти забуття, яке часом може полегшити страждання, але при цьому загрожує набагато більше зла: «Забути — значить померти».