Есесівців ненавиділи за жорстокість, а не геройство вони так і не стали елітою вермахту
Як насправді воювали елітні війська Гітлера Ваффен-СС.
Вони жорстоко вбивали, їх ненавиділи та боялися. Сьогодні німецький історик ставить під сумнів значущість цих елітних військ Третього рейху в ході воєнних дій і наводить серйозні аргументи.
Пояснюється це, мабуть, двома причинами: З одного боку, підрозділи Ваффен-СС боролися особливо жорстоко, а есесівці були ще більш індоктриновані, ніж солдати з інших підрозділів. З іншого боку, їхні противники з-поміж союзних військ особливо сильно їх боялися і ненавиділи. В результаті солдатів із підрозділів Ваффен-СС часто взагалі не брали в полон.
Есесовець, який здався в полон, з більшою ймовірністю міг померти по дорозі до збірних пунктів для військовополонених, ніж звичайні німецькі солдати, у яких не було подвійного рунічного знака. У Кані особливо франкомовні канадці з полку де-ля Шодьєр (Régiment de la Chaudière) саме в такий спосіб давали вихід своєї ненависті.
Причина полягала в тому, що підрозділи Ваффен-СС вважалися серед їхніх супротивників на Західному та Східному фронті особливо жорстокими, підступними і фанатичними націонал-соціалістами. Правильно те, що військові підрозділи «Чорного ордена» Генріха Гіммлера брали участь у найвідоміших військових злочинах — наприклад, на Західному фронті під час кривавої бійні в Орадур-сюр-Глан чи Мальмеді.
Історик Бастіан Хайн (Bastian Hein), який своєю докторською дисертацією, присвяченою «Загальним СС» (Allgemeine SS), вже істотно розширив наше уявлення про цю частину нацистської системи, тепер у своїй новій книзі, що вийшла в популярній науковій серії видавництваC.H.Beck, наводить цікаві оцінки щодо апарату Гіммлера.
В результаті проведеного дослідження Бастіан Хайн дійшов висновку про те, що репутація Ваффен-СС як «військової еліти», що збереглася до сьогодні, цілком може бути поставлена під сумнів. Хайн наводить три причини. По-перше, слід проводити чітку різницю між деякими чудово оснащеними «зразковими підрозділами» Ваффен-СС з такими звучними назвами як «Лейбштандарт Адольф Гітлер» або дивізія «Мертва голова». У кількісному відношенні, проте, особливо у другій половині війни, більше значення мали ті дивізії СС, які формувалися з етнічних німців, що проживали за кордоном, а також іноді в примусовому порядку з підставлених під рушницю іноземців. Нерідко вони були озброєні лише трофейною зброєю, були погано підготовлені та не повністю укомплектовані. Загалом у складі Ваффен-СС перебувало 910 тисяч осіб, з яких 400 тисяч були так званими імперськими німцями, а 200 тисяч іноземцями.
По-друге, найбільш відомі «успіхи» частин Ваффен-СС припадають на другу половину війни, коли «після провалу «бліцкригу» проти Радянського Союзу і після вступу у війну Сполучених Штатів «остаточну перемогу» вже об'єктивно виключили», — зазначає Хайн, який нині працює у відомстві федерального канцлера. Однак найбільш важливим, зважаючи на все, є третій висновок: частини Ваффен-СС зазнавали більш серйозних втрат порівняно з регулярними підрозділами вермахту не тому, що вони вперто воювали. Навпаки, якщо розподілити за часом, втрати, на думку Хайна, були однаковими. «Лише в кінцевій фазі війни, в 1944-1945 роках, частини Ваффен-СС боролися більш запекло і мали більші втрати, ніж підрозділи вермахту».
Водночас Бастіан Хайн підтверджує панівну думку про більш високий рівень індоктринації у лавах Ваффен-СС. Новобранці цілеспрямовано оброблялися досвідченими есесівцями на кшталт «Чорного ордена». Крім того, у Ваффен-СС швидше, ніж у вермахті, з'явилися централізовані програми навчання. Солдати вермахту отримали подібний світоглядний корсет лише після направлення до армії наприкінці 1943 року про націонал-соціалістичних керівних офіцерів (NSFO).
Помилкове уявлення про вищу боєздатність частин Ваффен-СС проти підрозділами вермахту було результатом інтенсивної пропаганди. Щоразу, коли в бойових діях брали участь елітні дивізії підпорядкованого Гіммлеру апарату СС, на місці було особливо багато військових кореспондентів, а такі нацистські видання як Illustrierter Beobachter і Das Schwarze Korps особливо активно повідомляли про їхні «героїчні діяння». Насправді, як вважає Хайн, результат подібних дій був один: «Вони лише затягували безнадійну у воєнному відношенні війну».
Потрібно мати на увазі, що в жодний час кількість активних членів Ваффен-СС не перевищувала 370 тисяч — тоді як у регулярному вермахті було близько 9 мільйонів солдатів. Тобто солдати із рунами становили близько 4% від загальної чисельності німецької армії.
Втім, Хайн також спростовує зручну брехню, яка досі поширена у правоекстремістських колах: частини Ваффен-СС нібито не мають нічого спільного з концентраційними таборами. Управління цими таборами справді здійснювалося іншою частиною «держави в державі» Гіммлера.
Однак із 900 тисяч членів Ваффен-СС у період з 1939 року по 1945 рік – при цьому майже половина з них не були громадянами Німецького рейху – близько 60тисяч чоловік «принаймні тимчасово служили в системі концентраційних таборів» — це стосується, наприклад, вихідця з Прибалтики Ганса Ліпшиса (Hans Lipschis) і Хартмута Х. (Hartmut H.) із Саара.
Чим уважніше ми дивимося на Ваффен-СС, тим похмурішою стає картина. У стислій і наочній формі все це й представив Бастіан Хайн — у цьому заслуга його книги кишенькового формату.