Гра без бісеру
Якщо на телебаченні і можливий "нульовий ступінь листа", то його вже досягнуто в новій телегрі "Турдикла", яка прикрашає ранковий ефір НТВ. Ця програма – закономірний апофеоз телевізійного безглуздя.
Коли говорять про те, що на телебаченні неминучі штампи, кліше, банальності та інше естетичне сміття і шум, як правило, це викликає автоматичну згоду більш-менш освіченої аудиторії. Власне, сам цей постулат також штамп, кліше та махрова банальність. Що зауважують вже далеко не всі. А сміють визнати і зробити якісь неклішовані висновки ще не всі.
Однак якщо кліше виникають, то вони комусь потрібні. Ні-ні, я не збираюся розвивати думку ні про яке одурманювання народу, ні про яку маніпуляцію свідомістю мас. Що толку скакати з однієї банальності на іншу. Нехай вони містять у собі об'єктивну істину.
Насамперед, штампованість і клішованість на ТБ потрібна самому телебаченню. Це більше, ніж неминучі витрати телепроцесу. Створюючи кліше, телебачення здійснює самотерапію.
Відновлює внутрішній баланс - оскільки страждає від смислових навантажень.
Від надмірної політизованості ефіру.
Від форсованого громадського пафосу.
Від необхідності на перших трьох кнопках транслювати на всю націю вимога жити великими подіями.
На решті кнопок – від зайвого драйву, а ще більше від цілодобової погоні за драйвом, яку здійснюють драйвові хлопці.
Від позамежної стильності, яку намагаються зображати та конструювати суперстильні хлопці.
Від демонстративної розкомплексованості.
І від інтелектуальної просунутості напоказ.
До певної міри закономірно час і місце появи "Турдикли".Четверта кнопка - це вже трохи легше, ніж три попередні. Тут можуть собі дозволити більше. Можуть і не дозволити також більше. У політичному та естетичному сенсах.
Літо 2007 року – не просто черговий мертвий телесезон, який прийнято забивати абияк разом із відносно різноманітними та цікавими художніми фільмами. Літо 2007 - останнє літо перед виборами президента. І літо, коли Україна остаточно виграла право на Олімпіаду у Сочі у 2014 році.
До виборів рукою подати – і це нервує. До Олімпіади ще сім років – і ця тимчасова віддаленість дратує, оскільки радіти та готуватися зобов'язують уже зараз.
А як пенсіонерам зі своєю пенсією дожити до цього олімпійського року?
А як школярам адаптуватися до суворого обряду ініціації у вигляді ДЕК, щоб не залишитись без вищої освіти.
А як усім бюджетникам заробити на платну медицину, якщо їм безплатна не допомагає.
І хто, якщо не Володимир Володимирович Путін, їм у цьому допомагатиме.
Так, не випадково на НТВ завелася "Турдикла". Це реакція телебачення на фальш ейфорії та легковажності, на драматизм нерозв'язних проблем. На всілякі актуальності, циркуляція яких різних каналах утворює основний інгредієнт телеефіру.
Турдикла явила крайній випадок ідеально відтвореного і дуже впізнаваного формату, повністю очищеного від будь-якої смислової конкретики, так само як і взагалі від будь-якого раціонального змісту. Крім струсу телеефіру, звичайно.
Найбільш семантичні тут диванчики для учасників гри. Ледве вигнуті і розташовані правильно, вони перестають символізувати телевізійний аналог вітальні. Найбільше диванчики нагадують деякі звивини - не дуже звивисті і дуже коротенькі.
Композиція диванів натякає на невидимі контури якоїсь округлої сфери, бані, черепашки, перевернутого казанка. Такі першоелементи телевізійного мозку, що існує в невидимій простому оку черепній коробочці, – для перебування перед телекамерами "з елементами" мислення.
Телегра "Турдикла" з Дмитром Назаровим
Мозок стомлений і тому працює на неодруженому ходу.
Менше і поабстрактніше семантика у самих учасників гри. Це відомі особи. Які саме, якою творчою, політичною, сексуальною та іншою орієнтацією – гранично не важливо. І тому кожен із них перетворюється на образ відомої персони як такої. Тобто в першоелемент особи, яка підходить для функцій гостя студії і, отже, для потреб телеефіру.
Чим вони займаються? Гранично не важливо. Їм називають дивні незрозумілі слова. Вони намагаються визначити їхнє значення. Припускають, міркують, висловлюють міркування, інтерпретують, трактують, включають асоціативні ресурси, складають " ліхтаря " . і змагаються у всьому цьому.
Одним словом, роблять все те саме, що роблять учасники всіх ток-шоу про суспільне, приватне чи артистичне життя. З тією лише різницею, що тим учасникам спочатку здається (чи принаймні має здаватися, за умовами гри), що вони добре розуміються на запропонованій темі. А тутешнім учасникам так не здається – і не повинно здаватися знову ж таки за умовами гри.
Бо гра така.
Люди вже давно приходять у телестудії просто заради того, щоби на них ще раз подивилися. Треба йти на телестудію – поки що туди ще звати. Потрібно світитися, доки прожектори не перевели на чиїсь інші обличчя.
А коли прийшов у студію, треба щось говорити. Самі акції приходу і говоріння завжди важливіші за їх наповненість.Турдикла доводить до абсурду цю даність.
Насправді саме до "Турдиклі" жахливо підходить як слоган "Нехай говорять".
Найбільш феєричний абсурдизм сконцентрований у постаті ведучого. Коли Дмитро Назаров веде "Кулінарний поєдинок", його сильна чоловіча фактура ідеально співвідноситься з темами як їжі, так і поєдинку. Від Назарова віє ренесансною енергією та радістю буття. Відразу спливають усі належні образи бенкету, достатку, урочистості життя над смертю і боротьбу людини з матерією природи. Гріх не уявити Дмитра Назарова в якійсь гіпотетичній екранізації Рабле.
Ну а що йому "Турдикла"? Те саме, що і він "Турдиклі".
Жив він без усіх цих незрозумілих загадкових слів та ще мільйон років прожив би приспівуючи. якби не черговий комерційний проект на НТВ. Фігура Назарова свідчить про крайню потребу абстрагувати будь-які людські властивості професійної ролі ведучого. Щоб нічого особистого. І нічого творчого. Щоб жодних позицій. І жодної стильності.
Останнім часом затребуваним було кліше про "четверту владу" і взагалі про владу ТБ над умонастроями суспільства. "Турдикла" ніби взялася демонструвати безсилля телебачення перед суспільним буттям, самоусунення з поля будь-яких проблем, відмову від претензій на роль володаря дум чи інстинктів.
Обмін думками, інтелектуальними пасами та реакціями, що відбувається на "Турдиклі", найбільше нагадує гру в бісер. тільки без бісеру. Щось на кшталт "Blow up" Антоніоні, з поправкою на телеефір ХХI століття.
Учасники " Турдикли " шукають сенс слів, а попутно стає зрозуміло, наскільки втрачено сенс громадського спілкування, обговорення, суперечки у вітчизняному телеефірі. VZ