Гра в солдатики
Днями зустрів свого старого друга, з яким не бачилися понад 20 років. Посиділи, випили та згадали наші дитячі ігри. Ми любили грати в "солдатиків". Під "солдатиками" ми розуміли фігурки та техніку. Пам'ятаю, що набивав повний рюкзак своїх воїнів та йшов до друга. Там, у його кімнаті, ми робили дві фортеці з підручного матеріалу – кубиків, алюмінієвого посуду (каструлі – найкращі вежі), подушок, стільців. І розставляли свої війська. Там були і військова техніка (танки, бронетранспортери, ракетниці), лицарі, солдати різних епох, ковбої, індіанці, динозаври, скелети, роботи, римляни (у мене були шахи в римському стилі) загалом там було все, що ми мали. І починався бій, який міг йти кілька днів, із перервами на сон.
Ми довго намагалися згадати та систематезувати систему бою, але не змогли. У дитинстві все було ясно і зрозуміло, хоч тоді не було ні РПГ, ні серіалів. Ми всі вигадували самі і все було ясно та логічно. Наприклад - важкий броньовик з легкістю розносив загін індіанців, а лицар у броні на коні з розгону міг цей броньовик перевернути (була така серія литих лицарів, важких, як гантелі). Але лицар не міг завдати шкоди дракону-скелету з пластмаси. Ковбої легко вбивали римлян, а роботи не могли перетнути річку (блакитна стрічка на підлозі). А порцеляновий колобок міг прокрастись у чужий табір та підірвати гармату.
Як ми все це вигадали і як регулювали спірні питання – ми не змогли згадати. Гра йшла без зупинки і нам, пацанам по 10 років, все було зрозуміло і все було правильно.