Яка з каліки мати Життя безрукою Віри
"Яка з каліки мати"? Життя безрукою Віри
Мати відмовилася від Віри Котелянець, щойно побачивши доньку після народження. У 16 років її визначили жити до будинку для людей похилого віку. У 25 - зрадила кохана людина. А першу дитину мало не відібрали насильно лікарі.
«Життя багато разів било по обличчю», — каже про себе Віра. І все ж впевнена — вона найщасливіша, бо у Бога на окремому рахунку.
«Це я по молодості ображалася, коли мене убогою називали, а тепер, коли мені 61 рік, навіть пишаюся, – каже Віра Петрівна. - Адже, убога, значить, у Бога я за пазухою. Та я на долю ніколи не скаржилася, хіба що коли маленька була і нічого не розуміла. А тепер я точно знаю, навіщо така на світ народилася: щоб люди дивилися на мене і порівнювали свої болячки та проблеми з моїми. Може, добрішими стануть».
Мати відмовилася від Віри Котелянець прямо в лікарні, ледве побачивши безруку дівчинку.
Пізніше, коли Віра Петрівна сама розшукала її через радіопередачу Агнії Барто «Знайти людину», виявилося, що Ірида Павлівна Павленко, як і раніше, мешкає у місті Волгограді, де й народила Віру. Разом з нею живуть двоє Вериних братів Володимир і Лев - абсолютно здорові хлопці. На цій першій та останній у їхньому житті зустрічі Іраїда Павлівна зізналася двадцятидворічній дочці, що «нагуляла її, хотіла витруїти, та до кінця не вийшло».
«Я так чекала на цю зустріч з матір'ю, а зустріч наша суха вийшла, — згадує Віра Петрівна. - Попросила вона мене зла на неї не тримати, а наприкінці панчохи капронові мені подарувала. Я їх так жодного разу й не надягла, просто довго ще зберігала, як пам'ять про матір. Більше ми з нею не зустрічалися. Я зрозуміла: для неї я чужа людина».
З пологового будинку безруку «відмовницю» відправили добудинок малютки під Оренбург. У три роки перевели до спецінтернату для малолітніх інвалідів, а у 16 років Вірі повідомили, що її відправляють до будинку для людей похилого віку під Челябінськ.
«У будинку для літніх людей я часто дивилася у вікно, — згадує Віра Петрівна. - Там, думала я, світ, який не для мене. Коли я міркувала про те, що все своє життя я проведу тут, серед цих непричетних прикутих до ліжок людей похилого віку, мені ставало не по собі. Досі пам'ятаю, як там пахло: це був запах хлорки, перемішаний із запахом ганчірки».
І тоді вона вирішила будь-що-будь вирватися з цих просякнутих духом старості і безвиході стін.
Шлях міг бути лише один: освоїти хоч якусь спеціальність. І Віра, порадившись із директором будинку для людей похилого віку, який шкодував її і в усьому допомагав, вступила до сільгосптехнікуму. Вірі було важко: навчалася на загальних підставах, ніхто поблажок безрукою студентці не робив. Конспекти за викладачем зубами писала, ще у спецінтернаті цю техніку освоїла; терпіла, коли цікаві приходили на неї подивитися, а нетактовні тицяли пальцем. Через два роки на «руках» у Віри були дипломні скоринки агронома.
«Я досі все на городі сама роблю. Молодим нічого не потрібно, — ніби скаржиться на дітей Віра Петрівна. – А я лопату в ноги та на ділянку. Я ж все ними вмію робити: і грядки полоти, і суп варити, і прати білизну... Все життя наче в цирку виступаю».
70-го року про Віру Котелянець дізналася вся радянська країна. Віра на той час, після закінчення технікуму, переїхала з Челябінської області до Калузької. Про безрукому передовику сільського господарства написала «Селянка». Редакція журналу надіслала до колгоспу, де працювала Віра агрономом, фотокореспондента, і для Віри Петрівни настав зоряний час. Її буквальнозавалили листами.
«Я навіть не встигала на них відповідати, – згадує Віра Петрівна. - Але один лист мене сильно зацікавив, душевний такий, все про самотність. Це я потім на конверт подивилася і зрозуміла, звідки лист».
Писав Вірі із колонії суворого режиму її майбутній чоловік, ув'язнений Павло Котелянець. І трапилась у житті Віри Петрівни майже «Калина червона». Майже… Вони розписалися на зоні, не злякала Віру Петрівну та обставина, що сидітиме дружина ще 15 років.
«Те, що він за розрахунком на мені одружився, — це я потім зрозуміла, — зітхає Віра Петрівна. - Він думав, раз дружина повний інвалід, отже, випустять його умовно-достроково. Але термін йому не скостили, навіть коли я завагітніла, і сімейного життя у нас не вийшло».
Коли Віра була на сьомому місяці вагітності, прийшов з колонії черговий лист, сухий такий, уже без хитромудрих. Писав їй Павло, щоб вона не розраховувала на нього, а жила сама, як знає. А ще повідомив, що є у нього на волі громадянська дружина, мовляв, до неї після того, як відсидить, і повернеться.
Яка з каліки мати
Ірину, її першу дитину, ледве насильно не відібрали лікарі: «яка з каліки мати?»
«Мене змушували писати відмову від Ірочки. Сказали, що не віддадуть її мені, – згадує Віра Петрівна. – Я пообіцяла їм, що няньку знайду, гроші їй платитиму. Так і вчинила. Вдень вона справді з донькою сиділа, а ввечері я відпускала її і сама няньчилась. Ногами сповивала, а ночами гойдала, знаєте, як: зроблю з пелюшки конверт візьму його за кінці в зуби і качаю. А коли вже Сергія народила, ніхто не сумнівався, що впораюся».
Зараз Ірині 35, вона бригадир на птахофермі, а Сергій управляє музичною частиною у селищному клубі, загалом, місцевий ді-джей.
Діти Віри Петрівни кажуть, що мама уних герой. А що в неї рук немає, вони так не рахують, просто не помічали ніколи. Росли не гірше за інших, завжди були доглянутими.
Чи мала б ти руки, Віро, ти б у космос відлетіла
Так говорять про Віру Петрову мешканці селища Лева Толстого. Ось уже 40 років вона живе у ньому і від людей не ховається. Єдине, що завжди намагалася приховати від оточуючих Віра Петрівна, так це відсутність рук – по плечі. Вічно все з довгим рукавом носила, та піджак на плечі накидала. Але хіба таке приховаєш?
Три роки тому, коли обирали на Калузької області гідну матір, щоб нагородити орденом Дружби, земляки одразу запропонували кандидатуру Віри Котелянець.
З молодості Вірі Котелянець сниться один і той самий сон. У ньому вона бачить, що до неї наближаються руки. Напевно, вона так ніколи і не дізнається, чим він закінчується, бо Вірі Петрівні стає страшно, і вона прокидається.
А наяву, відповідаючи на запитання кореспондента РИА Новости, якби вам дали руки хоча б на одну годину, щоб ви ними робили насамперед, Віра Петрівна сказала, не замислюючись: «Насамперед я притиснула б ними до грудей дітей та онука» .
Сподобався наш веб-сайт? Приєднуйтесь або підпишіться (на пошту надходитимуть повідомлення про нові теми) на наш канал в МирТесен!