Караванський” стрілець убивця чи народний герой
Схоже, пошуки підозрюваного у розстрілі охоронців ТРЦ "Караван" зайшли в глухий кут.
Експерти вважають, що з такою типовою особою, як у Ярослава Мазурка, достатньо лише трохи змінити зовнішність (відростити бороду, схуднути, носити каптур), щоб загубитися у натовпі. Крім того, риси людини різко змінюються від емоцій, які вона відчуває.
Втім, Мазурку та його рідним є на кого покластися. Якщо в перші дні після розстрілу в “Каравані” люди несміливо намагалися знайти пояснення вчинку стрільця, то зараз на форумі “Комсомольської правди” звучать висловлювання на його підтримку. Люди відверто насміхаються з того, що міліція не може знайти людину, обличчя якої бачить вся Україна. Трагедія трьох сімей, що втратили годувальників, відійшла на другий план. Чи це означає, що люди втратили здатність співчувати чужому горю?
Гучне вбивство відобразило сучасну Україну та українців з нашою недовірою до влади, міліції, сусідів, журналістів. Воно показало діри в інформаційній політиці МВС, яке виявилося не тільки не готовим до розкриття злочину, а й до результативної роботи зі ЗМІ. Мовчання міліції лише посилило потребу суспільства у новій інформації — у результаті в ЗМІ народжуються свої версії, одні джерела спростовують дані інших. А запитати нема з кого.
Пряме мовлення
Людмила Мазурок: “Боюсь, що вже не побачу Славика живим!”
— Ви можете докладно розповісти, як поводився Ярослав того дня, коли застрелили охоронців?
— Поводився, як завжди. Годині о дев'ятій він прийшов з роботи. Переодягнувся, повечеряв, пограв у шахи в Інтернеті. Наступного ранку, коли я прокинулася, його вже не було вдома.
— А де та ким працює Ярослав?
- На будівництві штукатуром. Ще береться за ремонти у квартирах.
— Людмило, скажіть, а ви бачили колись у Ярослава зброю?
- Ні, зброї я в нього ніколи не бачила. Під час обшуку у нас знайшли повітрянку та шомпол. Забрали також іржаві кульки часів ВВВ. Знайшли ще нібито пристосування для виливання куль, якийсь порох, пластмасові пістолети. Забрали процесор від комп'ютера. Головним “доказом” були креслення мого покійного свекра. Він колись вирішив удосконалити спуск в автоматі Калашнікова. Креслення його у нас лежало. Ярослав ніде не служив. З молодих років він страждав на артрит, мучився від нестерпного болю в ногах, вживав серйозні препарати для лікування. Були такі дні, коли він навіть не міг ходити.
Як не дивно, але, незважаючи на такі хвороби, Людмила розповіла, що Ярослав активно займався спортом. Брав участь у боксерських змаганнях, отримував грамоти, не пив та не курив.
Єдине моє бажання, щоб це все швидше закінчилося, і мій Ярослав повернувся додому. Знаєте, часом мене бувають страшні думки, що вже ніколи його не побачу.
Маргарита ЧИМИРІС, Валерія ЧЕПУРКА