Навіщо годувати дармоїдів
Кінець 2016-го та початок 2017 року видалися не по-зимовому спекотним для учасників ринку праці. Законодавчі нововведення сипалися як із дірявого мішка з новорічними подарунками, а їхня послідовність викликала здивування як у фахівців, так і у обивателів.
У реальному житті підвищення мінімальної навряд чи пройде без сучка та задирки
Ця новина не привернула до себе стільки уваги користувачів соцмереж, як збільшення мінімальної зарплати і не стала темою №1 для експертів усіх рівнів. Але вона, як на мене, дуже чітко показує траєкторію реформ у сфері праці – ми просто ходимо по колу. Сьогодні маємо два рішення, які покликані покращити життя українців; одна з них нівелює навіть гіпотетичну користь іншого.
Уявимо, що підняття мінімалки не має жодного підводного каміння: у підприємств є ресурси на її виплату, до державного бюджету надходять податкові відрахування, що збільшилися. Але ці кошти не будуть спрямовані, наприклад, на покращення долі нинішніх пенсіонерів чи на забезпечення пенсії для тих, хто сьогодні ще працює. Ні, ці гроші частково будуть спрямовані на оплату підвищеної допомоги людям, які не працюють і не працювали, не вносили жодної копійки до системи солідарного страхування. Ці люди фактично «запускають руку» до нашої кишені, причому двічі – крім допомоги з безробіття, як визнають самі керівники Центру зайнятості, такі люди отримують довідку про статус безробітного, яка допомагає їм отримувати субсидію. А особливо талановиті примудряються отримати вигоду тричі, потихеньку підробляючи на тіньовому ринку праці та рахуючи платників податків, тобто нас із вами, наївними дурнями. І це, нагадаю, на тлі того, що в реальному житті, а не на папері, підвищення мінімальної навряд чи пройде без сучка та задирки.
Язгодна з тим, що існує велика кількість випускників, які не мають можливості працевлаштуватися за фахом – це і юристи, випущені вузами у непропорційно великій для ринку кількості, і, наприклад, екологи та політологи, для яких немає потрібної кількості вакансій, або вакансій, що відповідають запитам кандидатів. Вірю, що центри зайнятості намагаються допомогти таким кандидатам. Але водночас можу сказати, що, за даними Державної служби статистики України, у 2015 році серед економічно неактивного населення було понад 109 000 людей працездатного віку, які зневірилися у пошуку роботи. Уявімо, що всі ці люди захочуть отримувати допомогу в 1280 грн – це понад 139 мільйонів гривень щомісяця. Чи можемо ми собі дозволити годувати їхнє розчарування, коли на ринку праці є вакансії, що дозволяють заробити на життя, не сидячи на шиї у держави?