Ніби востаннє (читати до кінця!)
1. Людина вистави.
2. Людина ні про що
3. Щасливі вічно.
Промені ще не теплого, але вже надто весняного сонця, пестили моє обличчя. Я стояв перед невисокою огорожею ставка, де вже плавав виводок каченят і зрідка кидав у воду крихти від булки, з яких бутербродами закушував коньяк. - Скажіть, друже мій, як Вам вдається все це провертати? І, головне, навіщо? Я озирнувся. Переді мною стояла дівчина, років так чотирнадцяти на вигляд. Недбало накинута на вузькі, підліткові плечі куртка відливала металевим блиском. - Вітаю, Марго. Ви, як завжди, настаєте мені на п'яти? Знову претензії? Вона посміхнулася, на мить, засліпивши мене блиском ідеально рівних, білосніжних зубів. - Цього разу, скоріше, я з особистої ініціативи. Жіноча цікавість. За звичкою посміхнувшись, я відповів: - Знаєш, Марго, іноді всіх тягне на те, щоб поділитися тим, що маємо. Цим я й займаюся зараз. - Ось тільки не треба брехати, - продовжувала посміхатися дівчина. - А навіщо мені брехати? Ми з тобою маємо необмежене щастя. Вічним, можна сказати. А вони. вони, всього лише, людишки. - Зачекайте, пане! Якихось п'ять років тому, згідно з протоколом, від Світлани Серьогіної пішов чоловік. І ніхто інший, як ти сприяв цьому у рамках програми "Заповідь". Хіба не так? Я знизав плечима. - Все вірно. Я. - Або, всього вісім місяців тому, Ігор Тарасенко "завдяки" тобі, втратив надію на свою дівчину, яку ти ж у нього й відібрав. - Робота є робота. - Ну а тепер ти даєш їм якісь ідіотські поради! Ти не хворий, друже мій? - Нууу, почнемо з того, що, по суті, поради мої лише виглядають дурними. А ще вони безкоштовні. Що, згідно з Кодексом, не забороняєїх давати, за умови незаподіяння шкоди життю чи здоров'ю людини. Отже, люба Марго, розглядайте це як благодійність. Втім, як і запрошення на побачення. Наступного тижня, скажімо. У вівторок? Дівчина довго і серйозно дивилася мені