Перехресні стежки — Іван Франко, читати повністю текст твору онлайн
Франко Іван
– Ну, скажіть по щирості, пощо ви питали мене про чвірку і про чорних коней?
– То ще не настав час?
– Що ви маєте їздити по краю чвіркою чорних коней.
– Я? Що ж я, магнат який?
– Е, що там магнат! – згірдно мовив Баран. – Чвіркою чорних коней. їздити по краю і збирати народ. І накладати свою печать на тих, хто увірить у вас.
Він говорив ті слова звільна, з притиском, немов повторяв вивчене напам’ять.
– Що се ви говорите? – дивувався Євгеній.
– Пан ліпше знають, що я говорю, – мовив Баран, не зводячи з нього очей.
– Та пощо би я мав те все робити?
– Пан ліпше знають.
– Але за кого ж ви вважаєте мене, Баране?
– За того, ким пан є направду.
– А хто ж я такий?
Баран перехрестився і, видимо, збираючися з усею силою свого духу, сказав твердо:
У Євгенія похололо в серці – не від сього слова, а від того виразу божевільної певності, який було видно в Барановім лиці.
– Але ж, Баране, бійтеся Бога, що вам приснилося! – мовив він лагідно. – Я хрещений чоловік, такий, як і ви. Відки мені до антихриста?
– І антихрист має бути хрещений, тілько фальчивим хрестом.
– Але відки ж ви се знаєте, що се власне я?
– Знаю, відки знаю.
– Ні, не може бути, щоб ви се самі виссали з пальця.
– Значить, вам наговорив хтось.
– Наговорив чи не наговорив. А сказав такий, що мусить се знати.
– Ну, хто такий? Скажіть, не бійтеся. Я не скажу нікому.
– Не скажете? Ану, закляніться Божим ім’ям.
– Їй-богу, не скажу.
– Ну, так знайте. Отець місіан мені сказав, – прошептав Баран із виразом великого страху на лиці.
Євгенію досить було не до сміху, але,почувши сей Баранів секрет, він не міг зупинити себе, щоб не зареготатися.
Вечором того самого дня Баран стояв близько дверей Вагманової спальні, держачи капелюх у руках. Вагман сидів на простім дерев’янім кріслі край старого бюрка, купленого десь на ліцитації і посковуваного залізними штабами. Кождий сторож його камениць був обов’язаний щонайменше раз на тиждень здавати йому реляцію з усього, що діялося в домі, що чув і бачив. Се була його поліція.
– То, кажете, з Буркотина хлопи? – допитував Вагман у Барана. – Напевно з Буркотина?
– Та напевно. Я говорив з ними, як вийшли від адвоката.
– Ну, і що ж казали?
– Кляли нашого адвоката. Казали: видно, пан підкупив його, бо хоче запропастити їх справу. Казали, що відобрали свою справу від него.
– Овва! Овва! – цмокнув Вагман. – Ну, і що далі?
– А нині рано сам маршалок був.
– Сам маршалок. Чвіркою заїхав. До адвоката ходив нагору.
– Овва! – скрикнув Вагман, чудуючись.
– Балакали щось, але не дуже довго.
– Маршалок вийшов, а по якімсь часі адвокат вибіг щодуху і довго балакав щось у міськім саду з якоюсь панею. Я дивився крізь шпару в паркані, але розмови не міг чути.
– Якось не міг пізнати. Так щось на Стальського жінку подібна.
– Стальського жінка? Плакала перед ним?
– Ні, не видно було. Говорили живо, далі вона встала, ніби загнівана, і пішла, не прощаючися з ним.
– Гм! Гм! Ну, і він поїхав?
– Поїхав о п’ятій на термін до Гумниськ. У канцелярії казав, що буде ночувати у отця Зварича, а з поворотом буде в Буркотині.
– Ага! Ну, ну. А що ще чувати?
– Не був ніхто у вас?
– Пан Шварц. Той, що з суду нагнали.
– А він чого хотів?
– Так. Питав, чи буваєте часом унашого адвоката.
– А ви що сказали?
– А пощо йому треба се знати?
– А про адвоката не питав нічого?
– Та питав. Чи багато людей до него приходить? Чи він ночує дома, чи пізно приходить уночі? Чи бувають у него які дівчата? Чи приймає гостей?
– Треба пильнуватися того панича. Як буде вас ще що розпитувати, на все кажіть: не знаю, не бачив, не чув!
– Він казав, що розвідає се все не для себе, а для пана старости.
– Що? – аж скрикнув Вагман, схопився з крісла і почав ходити по тіснім покою. Потім, зупиняючись перед бюрком, мовив немов сам до себе:
– То байки. Найліпше не боятися їх.
І, обертаючися до Барана, він дав йому кільканадцять центів і мовив:
– Не бійтеся нічого. Він тілько страшить вас. Ані староста, ані Шварц не зробить вам нічого. Кажіть: не знаю, не моя річ – та й по всьому.
"Так і є! Се несамовитий чоловік! Недаром мене при нім так щось за серце стискає. І запах якийсь від него йде – зовсім як сірка. І очі у него. Треба пильнувати його! Баране, не дайся!"
І, чуючи в кишені кільканадцять центів, він зайшов до шинку, щоб випити на відвагу. Горілка прогонює погані думки.
В шинку було кілька гостей – міщан і міщанок, що сиділи за столом, п’ючи пиво з гальб і голосно розмовляючи. Баран підійшов до шинквасу і велів дати собі чарку горілки. Поки він пив її, з сусідньої комнати виглянув Стальський.
– А, Баране! – гукнув він. – Добрий вечір!
– Дай Боже здоровля пану! – відповів Баран, обтираючи вуси від горілки.
– Ходи-но сюди, щось маю тобі сказати!
– Е, що там казати. Найліпше, якби пан казали от шинкареві дати ще одну шнапатирку.
– Ну, а ти що думаєш, не скажу? Ходи сюди!
Баран увійшов до сусіднього тісногозакамарка, де був тільки один стіл і два ліжка. Стальський сидів тут сам один, п’ючи пиво.
– Сідай. Що будеш пити? Пиво чи горілку?
– Е, або то я пан, аби пив пиво? По чім мені пити пиво? Я простий чоловік, вип’ю горівки.
– Пане Елькуно, прошу дати кватирку, але доброї, чистої житньої, з анижем.
Баран сидів, понуривши голову.
– Чого зажурився? – питав його Стальський.
– Ет, пане, кождий має свойого черв’яка, що його гризе.
– Залий бестіального! – мовив Стальський, ставлячи перед ним горілку і наливаючи чарку.
– Ось солений рожок, закуси.
Баран розламав рожок і почав звільна хрупати його.
– Ти гніваєшся на мене, Баране?
– Я на пана? А за що?
– Ну, то добре, що не гніваєшся. А що ваш пан адвокат?
– Виїхав сьогодні. До Гумниськ на терміни.
– Так? А то що таке? Досі не їздив, а тепер нараз.
– І мене се здивувало. Знають пан. Пан говорили, що знають його змалку. Як пан думають, самовитий він чоловік, чи ні?
– А то як ти думаєш?
– Та я ходив до сповіді до ксьондза єзуїта. А ксьондз єзуїт питають мене, де я служу. А я кажу, що у Вагмана за сторожа. А ксьондз далі: а хто там живе в тім домі? А я повідаю: ті й ті. От же як ксьондз єзуїт не всяде на мене! То не досить, що служу у такого жида, що гірший від Юди Скаріотського, ще й услугую такому адвокатові, що є правдивий антихрист, що хоче перевернути весь порядок на світі. То я подумав собі: спитаю пана офіціала, може, пан знають.
– Що ж, небоже Баране, ксьондз єзуїт, певно, на тім ліпше знається, ніж я. Се так. Ще перед кількома днями я, може, був би сміявся з того. Але тепер.
– Що, ви також переконалися? – спішно, пошепки спитав Баран.
– Переконався – не переконався,але хотів би переконатися і потребую твоєї помочі.
– Бачиш, запросив я його вчора вечором, на свою біду, до себе додому. І що ж ти скажеш, прийшов і відразу збаламутив мені жінку.
– Як то збаламутив?
– Та так, що я сам не розумію. І слова до неї не мовив, тілько подивився – і жінка здуріла. Всю ніч не спала, а все ходить по покою і говорить, ніби сама до себе, ніби до нього. Тільки й чути: "Слухай, Геню" та "Слухай, Геню". Що вже я уговорював, щоб ішла спати – де там! Ходить, як одуріла.
– Господи! – з переляком крикнув Баран. – Адже ж, очевидно, нечиста сила.
– Та боюся, чи не очарував він її так, як то, знаєш, буває, що жінка втікає від чоловіка, біжить за ним, забуває сором і все.
– Очарував! Очарував! – шептав Баран, киваючи головою.
– Кажеш: очарував? Хіба ти знаєш щось?
– Авжеж, знаю. Адже сьогодня перед полуднем розмовляли обоє отут у саду.
– В саду? Прилюдно?
– А вона до нього до покою не ходила?
– Слухай, Баране! Ось тобі від мене маленький завдаток, – і Стальський втиснув йому в долоню срібного ринського, – допоможи мені в тій справі. Як ще раз зійдуться – чи вдень, чи вночі, у себе чи де – дай мені знати. Я тобі віддячуся.
– Та добре, – мовив Баран, ховаючи гроші.
– Але нікому не кажи, що я просив тебе!
– А як що до чого, то скоч до мене до канцелярії, а як мене там нема, то додому, по дорозі заглянь сюди. Я конче бажав би їх захопити разом.
– О, захопите, захопите! Вже як він старший над чортами, то над жінками тим більшу має міць. Адже жінка – чортівське насіння, то й сама липне до такого. О, будьте певні, я вам допоможу зазнати того смаку, якого я й сам зазнав. Ваше здоровля, пане!
Ходить осінь по долині і снує свої сіті.Обснувала димами гори, заповнила мрякою яри, потяглася сірою курявою за течією рік і потоків, вішається по гілляках дерев, суне туманами по шляхах, облягає цілими таборами села, досягає бовдурами до неба. Під її дотиком тихнуть голоси, співи та викрики, жовкне листя, стулюються чашки немногих запізнених квіток і серце корчиться з болю і жалю за минулим.