Подорожі по дахам Дубая
Сьогодні ми вирішили поділитися фотооповіданням блогера та руфера Вадима Махорова.
Руфер (у перекладі з анг. roof - «дах») - людина, що подорожує по дахах. Молоді люди забираються на дахи та фотографують місто з висоти.
«Дубай мене вразив ще до того, як ми приземлилися. Коли наш літак пішов на посадку, все, що мені вдалося побачити - це нескінченні дорожні розв'язки в пустелі. Щоб лише дійти до паспортного контролю, довелося тривалий час іти терміналом. У Дубаї все велике і масштабне, тому аеропорт також має відповідати розмірам.
Вид зверху на транспортну розв'язку.
Зустрівшись з хлопцями (Віталей та Маратом), я дізнався, що житимемо ми в 2-х зірковому готелі поряд з аеропортом. На диво виявилося, що хоч готель і дешевий, але за зручністю він не поступається нашим 4-зірковим готелям.
Отже, ми поставили за мету відірватися в Дубаї за повною програмою, але за невеликі гроші.
Дубай – одне з найрозкішніших і найдорожчих міст світу, але, як виявилося, не потрібно бути шейхом, щоб отримувати колосальне задоволення від перебування в ньому.
Продукти та громадський транспорт у Дубаї дешеві. Тут дуже мало корінних жителів ОАЕ, проте іммігрантів більше половини населення. У Дубай здебільшого приїжджають працювати з Пакистану, Філліпін та Індії. І, незважаючи на це, в Арабських Еміратах немає жодних націоналістів, ніхто не кричить “Дубай шейхам!”.
Весь колорит приїжджих іммігрантів можна побачити у метро. Посадка та висадка з вагонів у годину пік – це щось. Індуси, що понаїхали, звикли, що в перенаселеній Індії їм зазвичай не вистачає місць у вагонах, не дотримуються елементарних правил посадки пасажирів. Як тільки двері відчиняються, індуси натовпом завалюються у вагон, при цьому не випускаючи бажаючихвийти людей.
Крім іммігрантів є ще туристи, особливо багато українських туристів, які понаїхали, щоб закупитись у Дубай Моллі (найбільший торговий центр на планеті) та подивитися на Бурдж-Халіфу. Здавалося б туристи, як туристи! Але наші туристи найособливіші. Ми дуже швидко почали впізнавати їх по обличчях, вони у них напружені, часом задумливі та постійно примружені. Але найхарактерніша риса багатьох українських туристів, що вони в Дубаї відчувають себе, як удома, наприклад, лише український турист може кричати своєю мовою в ОАЕ: “Два квитки до Дубай молла і назад!”. або “Я сказала дві картоплі фрі! Ти дурня чи що? Я сказала дві!”.
Жаль, що все так. Хоча, можливо, ситуація з туристами з інших країн така ж.
Європеєць із двома філіпінками відпочиває на даху готелю.
У Дубаї дуже складно пересуватися пішки, тут мало тротуарів, усе перерито через величезну кількість будівництв, скрізь величезні автостради, які неможливо перейти. Найоптимальніше для пересування – це таксі або на найгірший кінець метро.
Шоу фонтанів біля Бурдж Халіфи.
Вся зелень у Дубаї штучно вирощена, всі будинки збудовані в районі голої пустелі.
У Дубаї не можна ходити за ручку або цілуватись (навіть туристам), але ніхто ніколи не змусить дівчину одягнути паранджу, якщо вона сама цього не захоче.
Найбільше в Дубаї нас, звичайно ж, цікавили дахи та види з них. Лазити по дахах за кордоном – це не в Україні. В Арабських Еміратах закони суворіші, ніж в Україні, та й на правах туристів нам потрібно було бути максимально обережними і не порушувати закон.
Щоб потрапити на дах, треба пройти головну перешкоду – ресепшен готелю.
У Дубаї дуже багато готелів з басейнами, розташованими на дахах, а томуМайже скрізь двері на дах відчинені. Також на дахах розташовані оглядові та вертолітні майданчики. Тут немає сенсу закривати дахи на замок, бо мало кому спаде на думку зістрибнути вниз, вивісити опозиційний плакат чи засісти зі снайперською гвинтівкою. Рівень життя в Дубаї є досить високим, тому люди живуть спокійно без параної.
Ще одна невелика проблема у підйомі на дахи готелів – ліфти за картками, тобто коли ти тиснеш на кнопку верхнього поверху, а ліфт не їде. Тут два варіанти: потрібно або чекати постояльців і їхати разом з ними, або стояти в закритому ліфті, поки тебе хтось не викличе з верхніх поверхів.
Нічний Дубай з даху готелю.
Одного разу зайшли ми до ліфту одного з готелів, а він за карткою. Двері зачинилися, ми завмерли в очікуванні та роздумах, що ж робити. Через 30 секунд ліфт викликав консьєрж і мовчки, посміхаючись, провів нас до виходу.
Іншим разом нас упіймали вже біля виходу на дах. Сталося це у найвищій будівлі Princess Tower. “Я вибачаюсь, але вам доведеться пройти зі мною вниз” – сказав охоронець. Далі у нас запитали, хто ми і мета нашого походу на дах, поцікавилися, чи не з української ми мафії й відпустили.
Дубай насправді є невеликим містом і розділений на кілька районів. Нас цікавили два – Фінансовий центр та Дубай Марина – основні місця скупчень висоток.
Район фінансового центру.
Їдемо до метро до Бурдж-Халіфи.
А тут особливо видно, що Дубай – це не лише хмарочоси.
Іноді на дахах нам зустрічалися спекотні дівчата, але ми були неприступні.
Дах 5-зіркового готелю Millennium Plaza.
Хлопці – Марат та Віталій.
На 3-й день ми вирушили до району дорогих готелів – Дубай Марина.
Острів Пальма Джумейра.
Атлантіс (на задньому плані кадру) - один із найдорожчих готелів світу.
Канал Дубай Марина.
Останнім днем ми залишили Бурдж-Халіфу. Ми сподівалися залізти на шпиль будівлі зсередини, але як потрапити всередину до пожежних сходів ми не уявляли. Всередину Халіфи нас навряд чи пустили б, оскільки ми не відповідали дрес коду, тому вирішили спробувати залізти з оглядового майданчика.
Але на оглядовому майданчику на нас чекав облом. Араби зачинили всі двері і повісили камери спостереження, тож нам довелося задовольнятися краєвидами з оглядового майданчика.
Якщо чесно, то види з Бурдж-Халіфи – не найкращі види у Дубаї.
На цьому наша міні подорож до Дубаї добігла кінця.