Православний антидепресант
Все, здається правильно, все вірно, але чи багато страждаючих дотримуються цих порад? Та й чи потрібно? І чи кожному допоможе?
З Наталією ми познайомилися сім років тому у черзі на прийом до жіночої консультації. Наталя - висока, худорлява брюнетка з невимовно сумним поглядом. Обидві мали намір стати матусями: я – щасливою, вона – не дуже. Сказати, що на ній «особи не було», нічого не сказати. Такої нещасної жінки мені ще не доводилося зустрічати. З її сірих очей на мене дивилася безодня.
Вона розповіла мені, що вийшла заміж за коханням, але чоловік виявився недолугим. Не працював і потихеньку спивався. І взагалі Наталі в житті не щастило. Одразу після школи не змогла вступити на юридичну. Батько помер, коли Наталка була маленькою. Вони залишилися самі з мамою. Жили важко, часом Наталка ходила до подружок на вечерю. Пельмені та котлетки тільки у великі свята стіл прикрашали. Наталя рано почала підробляти. То в дитячому садку нянькою, то на фермі дояркою. Мама Наташі була владною жінкою, і Наталка побоювалася її, старанно приховуючи душевні переживання. Як дівчина зраділа, коли мама вийшла заміж і переїхала в іншу область.
Того року зима була суворою, дешевий обігрівач майже не допомагав, і одного разу сталося страшне: згорів будинок. Наталка дивом врятувалася. Довелося виїхати із рідного села, бо ні роботи, ні житла там не знайти. Люди зібрали у дорогу.
Наталя наважилася переїхати до Москви. Зупинилася у далеких – сьома вода на киселі – родичів. Незабаром вони її чемно «попросили». Добре, влаштувалася менеджером у відому фірму. Фірма-то відома, та жадібна: зарплата крихітна. Вважалося, що менеджера з продажу мають, як вовка, ноги годувати. Але Наташка - дівчина пробивна, незабаром обзавелася ВІП-клієнтами. Впевнена була Наталя,що на роботі її цінують та люблять. Будувала плани щодо розвитку. Який приголомшливий удар вона отримала, коли одного ранку її попросили написати заяву. Це потім вона дізналася, що потенційна фірма, яку Наташа «вела» кілька місяців, підписала нарешті контракт на велику суму, якби Наташу не «попросили», то вона отримала б суттєвий відсоток.
Зневіра – страшний гріх. Це знаємо ми, православні, хоча часто забуваємо про спосіб боротьби з цією страшною недугою, а якщо бути точним – духом. Сповідаєшся, з батюшкою поговориш – і легше стає.
Ми йдемо на сповідь – нецерковна людина шукає інших способів.
Наталя пролежала місяць у клініці психологічної допомоги. Психологічні бесіди, медикаментозний сон, терапія - все добре, і, здається, все допомагає. Але коли ти виходиш із лікарні – що далі? Далі нікому не потрібний, далі суєта суєт.
Наталка влаштувалася на нову роботу. Поки вона лежала в лікарні, другу кімнату в орендованій квартирі зайняв Ігор – майбутній чоловік. Симпатичний, високий, а найголовніше – такий послужливий, що Наташа не могла не закохатися. Виявилося, що Ігор звичайний альфонс, та ще й гіркий п'яниця: працював тиждень на рік, і якщо з'являлася копійка, він одразу її пропивав. Наталя зрозуміла, що зробила сумну помилку, але було пізно. Яким дивом виносила та народила первістка, один Бог знає. А тут одразу другий.
Черга до жіночих кабінетів рухається завжди дуже повільно, але час за розмовою його скорочує. Це знайомство я згадувала періодично, сама не знаю, чому. Запали в душу бездонні очі Наташі. Може, тому, що я не сказала жодного лагідного слова, не підбадьорила. Я довгий час прокручувала в умі фрази, які мала вимовити. Треба було б запросити її до храму. Але мені чомусь здавалося, щоми ще зустрінемося.
- Як же ви живете, Наталко? Що змінилося? - Запитала я її.
– Адже я на межі самогубства була. Самі уявляєте: голодні діти, грошей нуль.
- Знаєте, Таня, адже я на межі самогубства була. Самі уявляєте: голодні діти, грошей нуль. За оренду платити нема чим. Допомоги ніякої. Та ще чоловік цілодобово став пропадати; мені сказали, що бачили його то тут, то там із однією химерою. Я наважилася і вигнала його. Життя було розбите. Куди мені з двома маленькими дітьми? Але вийшло так, що мама переїхала до мене. Не склалося в неї життя. У мене розв'язалися руки, я пішла на роботу. А на роботі потоваришувала з віруючою жінкою, яка сказала мені одну чарівну фразу, і я її щоразу собі тверджу, як тільки туга на серці навалюється: «Слава Богу за все!» І справді, слава Богу за все. У мене рано помер батько, але це загартувало мій характер. У нас згоріла хата, але я переїхала до Москви – тут стільки можливостей! Юридичний факультет? – Ну який із мене адвокат? Так, колись я зробила помилку, вийшовши заміж, але в мене чудові діти. Нещодавно мене перевели на півставки, тому що фірма на межі закриття, та й слава Богу – я тепер можу більше часу проводити з дітьми. З мамою ми зблизилися, уявляєте! Мама тепер у мене найкраща подруга. З роками вона пом'якшала, не як раніше, коли навіть від її погляду у мене серце в п'яти падало. Тепер радиться зі мною як із рівною, не тисне морально, не диктує, як мені жити. Так, все в мене добре. А якщо щось не так – не забуваю повторювати собі: дякувати Богові за все!
Я її щоразу тверджу чарівну фразу, як тільки туга навалюється: «Слава Богу за все!»
З Наталією ми потоваришували, наші діти нерозлучні. Славні хлопчаки у неї ростуть, навчаються добре. Ми з доньками частігості у них. Світлана Володимирівна, мати Наташі, незмінно пригощає нас фірмовими рогаликами, посипаними цукровою пудрою. «Слава Богу за все», – говоримо ми один одному під час кожної зустрічі!
Наталя навчила і мене бути оптимісткою. І я дякую Господу за все, що є в мене: і за грайливий сонячний промінь, який не дає мені спати в недільний ранок; і за купу діл, які не дають мені нудьгувати; і за прозорий золотистий захід сонця; і за ніжну білу квітку біля стежки в парку, що кланяється мені щоразу, коли я проходжу повз! І за ще один день, даний мені милосердним Батьком для покаяння. Слава Богу за все!