Розкажіть вашу історію переїзду в іншу країну та адаптацію до нового життя без знання іноземного

Оууу, зараз буде багато літер.

Батька відправили у відрядження до затишного міста Торонто (Канада) на чотири роки. За контрактом сім'я теж могла їхати та розраховувати на додаткове забезпечення від компанії (проживання, машина, бензин, страховка, медицина). Я тільки перейшла до третього класу на момент переїзду, це було восени. Власне, моя англійська полягала у "Hello, my name is" у найкращій традиції українських шкіл, брат на той момент лише вчився розмовляти, батько мовою володів, а мама - ні. Школа при посольстві була лише в Оттаві, а це п'ять годин їзди, тому мене перевели на екстернат (заодно й до іншої школи у Москві), а з собою привезли українські підручники та зошити. А т.к. вдома сидіти, з погляду батьків, було неправильно, то відвели до місцевої школи.

На все життя запам'ятала цей ранок, коли мене з шоком накрило розуміння того, що я не знаю нічого, що я не маю можливості спілкуватися і висловити банальні речі. Перед роботою тато допоміг вивчити чудову фразу: "i don't understand english". Слово андерстенд було особистим пеклом, як зараз пам'ятаю. Пам'ятаю, що ревела, пам'ятаю, що було страшно. Пам'ятаю, що, зайшовши в туалет, не могла помити руки: там був широкий умийник півколом, з центру якого мала литися вода, але ні ручок, ні сенсерів. Протупивши хвилин п'ять, дочекалася якоїсь дівчинки, яка натиснула ногою на педальку внизу і вода нарешті потекла. Наче дрібниці, але вони всі сильно виводили з себе. Не кажучи вже про уроки, коли я сиділа і не розуміла нічого зовсім. Або гімн Канади, який співали щоранку. Дрібно, але напружено для дитини.

Перші оцінки були відповідні: D, C (двійки татрійки). Але треба віддати належне канадській системі освіти: вона цікава, м'яка та стимулююча. Жінка з офісу хвилин сорок розмовляла з мамою, але все ж таки змогла пояснити, що треба і як. Класна керівниця терпляче зі мною і розмовляла, і працювала, і пояснювала на пальцях, повільно, прискіпливо. Також сильно впливає те, що там справді мультинаціональність. Араби, індуси, афроамериканці, євреї, китайці. Хтось кращий, хтось гірший, але втягнути можливість була. Так чи інакше, під кінець навчального року я могла себе виразити, позначити та щось зробити. Перечитувала зошити, криво, звісно, ​​дуже. Але ж могла.

Брата через рік віддали на кшталт дитячого садка - kindergarden (подібність, тому що це було в школі і вважалося як рік-два "перед школою"). Йому було значно легше - увібравши в себе українсько-англійську суміш, він спокійно спілкувався в групі, ходив на свята, співав канадський гімн, побачивши канадських прапорів. Проте, забігаючи вперед, через півроку після повернення він забув усе начисто і вже в українській школі кілька років проходив останнім трієчником "безглуздою англійською".

А я тим часом відучилася два роки на початку, потім перейшла до середньої школи. Основною проблемою було тягнути дві програми. Це з ранку на уроки, потім дім, обід та знову повний робочий день української програми. З огляду на те, що збігалися вони зовсім мало, було складно. А ще якщо в школі задавали всякі цікаві штуки (грати на "дудці" - recorder - флейта для початківців; проект з science - зробити на коробці з-під піци тест за допомогою проводочків і клепок, щоб спалахували червоні та зелені вогники або побудувати літак із reusable materials, який будемо запускати всім класом і отримувати оцінки), то вдома тато та мама не розуміли, як можна неЗапам'ятовувати Пушкіна з першого прочитання, чому дроби - це незрозуміло і чому ж така зовсім неписьменна. З людьми теж було складно – я чіплялася за українців, а вони не всі виявилися тими найдостойнішими друзями. Як результат – досить багато комплексів у підлітковому періоді.

Повертатися було легко - тільки ось так ось поживши і перейнявшись «чужим» життям починаєш цінувати «своє». Що це щастя – бути тим, кого бодай можуть зрозуміти. Хоча б на слух. Що це радісно, ​​коли можна звернутися до перехожого за допомогою і він принаймні тебе почує. Так, складнощі з менталітетом – я катастрофічно звикла до іншої системи. І з екологією - спочатку в Москві взагалі задихалася, тому що там практично не курять і тебе не задушить хвиля сигаретного диму на зупинці (зараз набагато краще, згодна, але в 2008 ця різниця була в наявності).

А зараз усе гаразд. Після двох програм витягнути одну було нескладно, вступити до ВНЗ – також. Англійська, звичайно, вища за середньостатистичний рівень, найчастіше краща, ніж у вчителів. Зараз готуюся до IELTS, щоб спробувати сили у магістратурі – може за кордоном, а може, й у нас. Переїжджати назавжди не збираюся, але потяг до подорожей залишився. Хочеться дуже повернутися до Торонто та порівняти дитячі спогади з більш усвідомленою оцінкою. Тим, хто хоче виїхати – не відмовляю ні за що, це приголомшливий досвід – другий такий складно отримати деінде. Але складність не зовсім у мові. Спочатку, звісно, ​​шокує. Страшно. Але потім мозок адаптується і якщо мова навколо вас, то за рік він точно засвоїться на рівні, достатньому для життя. Складно одному, складний сам процес нерозуміння, неможливості виразити себе. І це не лише мова. Правильно кажуть – «мовний бар'єр», лише бар'єр, нарівні із сором'язливістю іневпевненістю у собі. Але суть не в мові, а у вашій готовності кривлятися на пальцях до того ступеня, поки вас не зрозуміють, поки не висловлять емоції всередині, яким треба кудись виходити. Тому якщо їхати – звичайно, краще з кимось чи до когось. Реально все абсолютно, і навіть якщо не приживетеся, то наберетеся розуму точно. Життя за кордоном – досвід, без якого повністю можна прожити щасливе життя. Але водночас він настільки розширює межі мислення та бачення, що особисто я зараз готова знову пройти.