Що таке переклад
Віктор Голишев про мистецтво перекладу, Селінджера, Оруелл та про те, як змінилися англійська та українська мови
COLTA.RU відроджує проект «Лікбез», в якому відомі експерти представлятимуть свій погляд на основні поняття та явища культури. Цього тижня мова йтиме про літературний переклад (втім, не лише). Розповідає Віктор Голишев, за перекладами якого ми знаємо Джорджа Оруелла, Трумена Капоте, Вільяма Фолкнера, Френсіса Скотта Фіцджеральда, Чарльза Буковські та п'яту книгу про Гаррі Поттера.
Перше оповідання, яке я переклав, був Селінджер — про бананову рибку. Потім були великі розмови, що за риба така були різні припущення. Насправді така риба є, я потім знайшов її у якомусь словнику. Але тоді ми про це навіть не думали.
У мене з Селінджером дивно вийшло. У мене приятель був, ми разом навчалися. Він сказав, що є такий письменник Салінгер (хто знав тоді, як його вимовляти?), і дав мені почитати книжку його оповідань, яку йому, напевно, подарували. Потім він мені й дав «Над прірвою в житі». А тоді Селінджер тут ще ніхто не перекладав і не читав. Цю розповідь ми перевели швидко і потім пхали кудись, але ніхто не брав. Потім письменник Борис Балтер відніс його до газети Тиждень, де він і вийшов, пролежавши там рік. Усі сумнівалися, чи друкувати ні — як же так, головний герой застрелився. Тож ми переклали, коли ніякого Селінджера ще тут не було. Розповідь далася дуже легко, півоповідання я зробив за три дні. Щоправда, правили потім довго, але заняття мені сподобалося.
Ось із Фіцджеральда - вбийте мене, нічого не пам'ятаю. Розумієте, яка різниця? Адже я навіть його розповіді перекладав, а нічого не пам'ятаю. А Селінджера й досі пам'ятаю. Тому що письменник кращий. Длямене. І не тільки. Його досі читають, і майже всі «Над прірвою у житі» читали. Він у жилу потрапив зі своїми підлітками, які можуть взаємодіяти з дорослим світом. Від цієї книжки нікуди подітися не можна – це класика. У ній порушено вічну проблему. Коли я прочитав цю книгу, вже в дорослому віці (року 22), вона на мене дуже сильно подіяла. Там дуже багато жаргону, але тобі все зрозуміло. Так усі слова поставлені, що навіть не треба лізти в словник жаргону.
Книжки теж старіють.
Нині, щоправда, у мене до нього претензії є. Насамкінець Селінджер став писати досить фігово. І скрізь це відчуття духовного аристократизму та власної переваги, подекуди необґрунтоване та шкідливе для нього самого. Власне, його біографія якось тому пішла — він теж пішов у свою кімнатку, потім його буддизм. Тоді я думав, що цей письменник ненадовго, що він швидко скінчиться. Ми з другом Еріком Наппельбаумом, з яким перекладали розповідь, ходили обідати в готель «Ленінградський», а там інтуристи якісь були за столом. І я казав одному, що Селінджер скоро перестане писати. Але той нічого не відповів.
Іноземну літературу в мої молоді роки я пізнавав цілком випадково. Ерік Наппельбаум завжди мав книжки. Напевно, йому англійка дарувала, у якої він займався англійською. Також моя мати (перекладач Олена Голишева. — Ред.) регулярно брала книжки в Іноземці, а я брав у неї. Був букіністичний на вулиці Качалова (тепер Мала Нікітська), а пізніше – «Шекспір», на Петрівці ще якийсь магазинчик. Потім прийдеш до приятеля в гості, а в нього книжка стоїть на полиці. Тож я Фолкнера побачив уперше. Але це все випадково. Насправді з книжками тоді було, на мою думку, краще, ніж зараз. Зараз вбібліотеках якось уже хило, вони не встигають. А тоді все життя загальмувалося, і було повно книг, які ти раніше не читав і які не перекладали. Тоді книжки означали більше, це була єдина віддушина у житті. Зараз повно їх: хто поїде куди, хто фільм подивиться. А раніше нічого, окрім книг, і не було. Фільмів — раз-два й усе. Ось про Тарзана досі згадую.
Я не знаю, які книжки були модними тоді. Що Фолкнер був модний? Ну, був. Але, з іншого боку, тебе затопчуть, якщо ти кинешся за чимось модним. Знаю, хто потім був модним: Воннегут, наприклад. У дитинстві чимало наукової фантастики читав. Навіть не багато, а те саме по десять разів. А зараз її зовсім не читаю. Діти, які перекладають у мене в інституті, читають багато фентезі. Смак дуже змінився. Я знаю, що те, що мені подобається, нікому вже не потрібне.
Насамкінець Селінджер став писати досить фігово.
Я дуже довго не думав про переклад як про основне заняття. Переведеш оповідання на рік. Перші переклади редагувала мати. Спочатку досить сильно правила. Але це швидко скінчилося. Коли пішов з роботи і почав перекладати, почало виникати питання — чи вистачить у тебе грошей до наступного разу, чи надрукують тебе чи ні. І знав, що можна завжди піти назад до інженерної професії. Або вчителем, наприклад. Хоча найнятись учителем було дуже складно, і мене, наприклад, не взяли учителем фізики. А потім я зрозумів, що всі шляхи відрізані.
Я дуже багато знав, хто ненавидів чужі тексти. Це легко перевірялося: раніше була система внутрішніх рецензій і їх змушували писати на своїх колег. І я іноді їх читав і бачив, що людина сповнена заздрості та ревнощів. Перекладачі — такі ж люди. Серед письменників таке саме трапляється.
Звичайно, я знав, що якісь книги непройдуть. Наприклад, Оруелл тоді не міг бути надрукований. Я переклав «1984» року 1987-го, але знав її раніше. Я взявся б за неї і за двадцять років до цього, тільки її не можна було навіть удома тримати. Своєї не було, брав у когось, але не в бібліотеці точно. Я перекладав не дуже довго, рік, мабуть, але книга була досить болісна. Сідаєш за неї і моментально в цей жах занурюєшся. Вона просто отруює, коли ти її перекладаєш. Після неї я досить довго хворів на застуду. Потім у якийсь період навіть Стейнбека не можна було перекладати. Тому що, коли була війна у В'єтнамі, він там полетів з кимось і похвалив їхні війська, а в нас же пильні всі.
Мат - це розбещеність.
Звичайно, напевно, якісь твої сліди на книзі залишаються під час перекладу, але в принципі ти намагаєшся не налягати. Твоя справа вторинне. Себе висловлювати не треба. Себе висловлюєш, коли добре слухаєшся начальника, тобто письменника. Коли перекладаєш, намагаєшся потрапити до письменника, бо він тобі сподобався. Іноді доводиться перекладати погану книжку, у такі моменти відчуваєш сором і обурення, що ти маєш цю фігню писати, а коли нормально написано — немає жодних бажань кудись себе встромити чи якось удосконалити.
Я своїх перекладів не перечитую. Колись, потім — наїдаєшся. І я досить добре пам'ятаю те, що перекладав. Потім, я не думаю, що набагато здатнішим став за цей час, навпаки, склероз. Досвід додається, звичайно. Коли перевидавали «Бананову рибку», я, може, чотири слова виправив. Небажання, ну і до того ж від добра добра не шукають. І потім переклади, напевно, старіють, і книжки теж старіють. Це все міфологія, що вони не старіють.
Досвід додається. Тоді ж не все можна було дізнатися: не було жодних інтернетів, словників дуже обмеженекількість. Іноді через якусь цитату чи назву картини можна цілий день провести в бібліотеці.
Тоді література інша була. Нічого не треба було впізнавати особливо історичного чи якоїсь фірми сорочка. Там життя просте: земля якась, люди їздять. У крайньому випадку, треба подивитися, як влаштований візок. Або коли перекладав Стейнбека, треба було дізнатися, як дерев'яний міст будується. Це конкретні речі, і не потрібний був інтернет — словник є, а про мости можна знайти книжку в бібліотеці.
Потім, коли тобі описується конкретна картинка, у прозі іноді це неясно, це потрібно бачити. Раніше я б цю книжку просто не переклав — та й не перекладав би. Я сам колись цікавився фотографією і навіть їй трохи займався, але там дуже багато фотографів, яких просто не знаю. Крім того, книга починається цитатою з Бодлера. Її треба знайти. Раніше я поїхав би до бібліотеки, і це був би кінець світу, день загублений. Зараз втратиш максимум години.
Лише здається, що комп'ютер спростив життя. Помилок і друкарських помилок у книжках точно побільшало.
Американські кліше не можна перекласти українською. Це як із просторіччям — ти одразу перетягуєш кудись у Рязань. І виходить така липа — з одного боку, Рязань, а з іншого боку, ти все одно пишеш з підрядними пропозиціями, з «яким» і дієприслівником. Ні, навіть прислів'я незручно перекладати, хоч і є у нас якісь паралелі. Потрібно викручуватись і вигадувати самому, просто мізків іноді не вистачає. Перекладати сатиру теж болісно. Я кілька разів пробував, і мені щось не дуже хочеться це робити, тому що ти щоразу сумніваєшся - у тебе смішно вийшло чи ні? А декого так взагалі дуже складно перекладати. Наприклад, у О. Генрі не чистий гумор, у нього мова якась вивернута,такий самий, як у Зощенка. Дуже важко паралелі знайти.
Краще за такі переклади не братися, де знаєш, що багато втратиш. Це враховуєш щоразу – можеш ти це перекласти чи ні. Кажуть, що можна перекласти все, але тут важлива твоя особиста оцінка. У мене ніколи не буває сумнівів щодо перекладів, тому я ні з ким не раджусь. Двох варіантів немає. Єдиний — який ти зробиш, і порадників не може бути. Іноді просто не подобається, що виходить, але це інше питання.
Зараз дуже мало читаю перекладної літератури. Переважно переклади знайомих. Коли сам перекладаєш, полювання чогось іншого. Якщо це якийсь приятель, я читаю з лояльності, та й то не дуже багато. Якщо підмітаєш цілий день на вулиці, то вдома підмітати зовсім не хочеться. Тут приблизно те саме.
З'явилося більше слів і понять, але все одно мова збідніла. Тому що життя стало швидшим і гарячковим. Почуття простіші, коротенькі, реакції швидкі. Яка, на фіг, рефлексія, коли треба бігти на роботу? Але життя змінюється, ти не можеш стати на шляху паровоза, він тебе все одно задавить.
Тільки маніяки можуть займатися перекладом.
Бути перекладачем бізнес не для зовсім молодих людей. Якщо людина у віці хоча б 22—23 років, то можна зрозуміти, чи здатна вона бути перекладачем чи ні. Іноді буває погано, і потім прорізується людина. А буває спочатку добре, а потім нічого не виходить. Погано й не виходить — це зрозуміло, бо для перекладу потрібно мати кам'яну дупу. Молодим без життєвого досвіду важко перекладати. Перекладаючи, ти приміряєш, можеш ти зрозуміти ті чи інші почуття чи ні. Ну, скажімо, у людини ніхто ніколи не вмирав із родичів. Звичайно, він перекладатиме за фантазією. Все пережити неможливо, алеколи ти маєш якийсь запас в організмі, то добудувати можна. Ну, мені важко, припустимо, уявити себе на місці Раскольникова, але якби я перекладав, то можна було б уявити.
Перекладати з української на англійську — якщо це не твоя рідна мова, ніколи нічого не перекладеш. Я не так добре знаю мову. Набагато легше самому щось написати, ніж перекласти з української. Пушкіна що неспроможні перекласти. Чому він не виходить, не знаю. Плюс рими. Але краще хоч якось, аніж ніяк.
Які якості перекладачеві потрібні? Просто має книжки любити і країну, з мови якої він перекладає. І, звичайно, до рідної мови трепетно ставитись. Та й те, що можеш сидіти один, без товариства, — то це вже додатково. От і все. Такого відбору, що цей здібний, а цей безнадійний, немає. Хто ця справа дуже любить і готовий цим майже безкоштовно займатися, у нього просто вийде. Можна навчитися робити це на якомусь несоромному рівні. А людей, які справді пристосовані для цього, дуже мало. Так завжди і скрізь. Зазвичай одна-дві людини на курсі. Просто зараз цим економічно займатись неможливо. Це не годує в жодному разі. Тільки маніяки можуть займатися перекладом. Я маю таких людей. Вони працюють в одному місці, а у вільний час переводять. А заробити цим не можна — як професія перекладач практично не існує.
Я років 50 цим займаюся. А що я ще можу? Я більше нічого не вмію.