Спорт - як еквівалент національної ідеї
промовисто свідчить про те, що в нас на сьогоднішній день не залишилося вже навіть національного футболу. На тлі стрімкої (і боюся, що безповоротної) втрати нами економічної, політичної та військової могутності, що відбувається в умовах катастрофічного зубожіння більшості населення країни та надзбагачення купки так званих “олігархів”, гра української збірної на Чемпіонаті Світу з футболу була тією.
останньою надією, яка ще залишала свідомості хоча б малесенький шансик чіплятися за нашу можливу перемогу, твердячи собі при цьому, що хоч би тут, на футбольно-спортивній арені, ми ще не втратили до кінця почуття нашої національної гордості — того останнього, можливо, ознаки, яка виправдовує вживання щодо нас поняття єдиного народу. На жаль, тренер української збірної Олег Романцев із самого
початку зорієнтував команду не на атакуючу гру, а виключно на оборонну, ніби не розуміючи, що ставка на дев'яностохвилинну оборону ніби заздалегідь передбачає постійну присутність гравців команди супротивника біля наших воріт, що рано чи пізно може обернутися для нас пропущеним м'ячем. Сумно, але саме так все на початку другого тайму і сталося, а оскільки у складі команди був лише один нападник
(решта — захисники та півзахисники), то й відіграти цей гол до кінця матчу виявилося непосильним завданням. Тим більше, що Романцев чомусь більшу частину гри тримав на лаві запасних найкращого нападника нашої збірної — 21-річного Дмитра Сичова, тоді як на полі маялися старики, що не залікували як слід свої вивихнуті меніски та травми. Все це дуже схоже на те, що відбувається нині і з Україною. Прийнявши як