Святитель Тихін Задонський ЧудотворецьЦЕРКВА СВЯТИТЕЛЯ ТИХОНА ПАТРІАРХУ ВСЕУКРАЇНСЬКОГО Г
Святитель Тихін Задонський - небесний покровитель Святішого патріарха Тихона. При постриженні в чернецтво Василя Беллавіна було названо Тихоном – на честь відомого святителя.
Святителя Тихона Задонського до постригу в чернецтво звали Тимофієм. Народився він у селі Короцько Валдайського повіту Новгородської губернії у багатодітній родині дяка Савелія Кириллова. Батько помер рано і сім'я його, залишившись без годувальника, жила надголодь. Тимофія було виховано матір'ю і старшим братом, який успадкував батьківську посаду.
«Яксь я почав собі пам'ятати, — розповідав Святитель, — у домі при матері нашій (батька свого я не пам'ятаю) було нас чотири брати і дві сестри: великий брат дячкову посаду відправляв, а середній брат був взятий у військову службу, а ми все ще малі були і у великій жили бідності... і тому мати наша у великій скорботі була про наше виховання».
Оскільки сім'я терпіла велику потребу, мати Тимофія, зміцнивши серце, вирішила віддати Тимофія багатому сусідові - бездітному ямщику, який запропонував взяти Тіму, хлопчику лагідної і лагідної вдачі, на виховання, усиновити його і зробити своїм спадкоємцем. Зупинило рішення матері заступництво старшого брата. Мати вже вела сина до ямника, коли зустріла на дорозі старшого сина. Дізнавшись у чому справа, той кинувся матері в ноги, благаючи її не віддавати Тиму в чужі люди, а залишити його вдома. «Адже ямнику віддасте, то ямщиком він і буде; я краще з сумою по світу піду, а брата не віддам ямщику, постараємося навчити його грамоті, то він зможе в якійсь церкві в дячки чи паламарі визначитися». Так Тимофій залишився у ній.
Згадуючи незадовго до смерті своє дитинство, святитель не висловлює жодногогіркоти, ні озлоблення, але тільки подяка Богові за духовний досвід, даний йому в сім'ї та скорботних обставинах дитячих років: «Слава Богу про все! Слава Богу, бо про мене негідне промишляв! Слава Богу, бо допомагав мені в різних спокусах, бідах і напастях! Слава Богу, бо мене засмучений, що журиться! Слава Богу, бо мене батьківсько карав! Слава Богу і про інші Його блага, які мені до змісту та втіхи мого подавав! Стільки я від Нього отримав добродій, скільки дихав! Слава Богу про все…”.
У 1735 році указом імператриці Ганни Іоанівни (можна дати її портрет) всіх дітей із сімей духовенства, які не навчаються в школах, треба було виключати з духовного звання і віддавати в солдати – проводився черговий «розбір» духовенства. Зусиллями іншого старшого брата, який взяв він витрати на навчання, Тимофію вдалося уникнути небезпеки, що загрожує йому, і в 13 років він вступив до духовного училища при Новгородському архієрейському будинку.
Після закінчення семінарії Тимофій отримав від архієрея прізвище Соколов. Майже до середини 18 століття священиків у середині XVIII століття в Укаїни іменували лише за особистим ім'ям та назвою церкви. У другій половині XVIII століття почали додавати прізвище. У духовних семінаріях було встановлено такий порядок: перед випуском приїжджав місцевий архієрей і сам давав прізвища кожному священикові. Дуже часто давали прізвища за видами птахів. Найчастіші з пташиних прізвищ - Лебедєви, потім Соколови, Орлови. Соколов та Орлов символізували «високість», побажання висоти духовного польоту.
У семінарії Тимофій зміцнюється у бажанні вести відокремлений, споглядальний спосіб життя. Якось уночі, коли, за звичкою, він не спав і розмірковував, Тимофій раптом побачив, що «небеса відкрилися і там таке сяйво і світлість, що тлінниммовою сказати і розумом зрозуміти неможливо; то тільки сяйво було коротко (майже однохвилинно), і поки небеса натурально у своєму вигляді стали, і я від дивного видіння більш гаряче отримав бажання до відокремленого життя, і довго, після того чудесного бачення, відчував і захоплювався розумом, та й нині, коли згадаю те, відчуваю в моєму серці якесь веселощі».
У 1759 році ієромонаха Тихона перевели до Твері зі зведенням у сан архімандрита Желтикова монастиря (є у вікіпедії фото[1]). Отця Тихона було визначено ректором Тверської семінарії (фото[2]) і водночас настоятелем Отроча монастиря (фото[3]). У травні 1761 року він був посвячений у сан єпископа і за жеребом поставлений вікарієм Новгородської єпархії. Промисл Божий у цьому був для всіх очевидний: за наявності 8 кандидатів тричі витягували записку з ім'ям архімандрита Тихона.
За звичаєм новий архіпастир був урочисто зустрінутий Новгородським духовенством. Серед тих, що зустрічали Тихона, було багато його старих товаришів по школі, «тоді інші з них священиками і дияконами були, вони ж і прийшли до мене, як завжди для прийняття благословення, але я їм сказав: ви, братики, сміялися з мене, коли були малолітніми дітьми, і опалками на мене махали, тепер і кадилами кадитимете. А вони сказали мені: «Пробач, владико святий!» Я ж сказав їм: «Я жартома вам кажу, братики».
В 1763 імператриця Катерина Велика (дати портрет) сама обрала владику Тихона, хоча ім'я його не значилося в списку кандидатів, і призначила на посаду єпископа міст Єльця і Воронежа. Його єпархія (можна в гугле знайти карту) була на той час однією з найбільших в Україні і дуже важкою для управління. За останні 80 років населення її стало змішаним: козаки, українці, колишні кріпаки, що втекли від панських покарань,великороси, переміщені з Центральної України для захисту від татарських набігів, бродяги. Весь цей народ жив на берегах Дону, в атмосфері заворушень і розбещених звичаїв, з якими Тихонові довелося боротися протягом усього терміну його єпископства.
У самому Воронежі святитель викорінив стародавній язичницький звичай – святкування на честь Ярили (за язичницькими віруваннями – бога Сонця та родючості). Свято це супроводжувалося пияцтвом і шаленими танцями натовпу під проводом юнака в паперовому ковпаку, прикрашеному бубонцями, стрічками і квітами, з набіленим і нарум'яненим обличчям, що зображував собою Ярило. 30 травня 1765 року в розпал неподобства владика Тихін несподівано з'явився на площі і, грізно викриваючи «смердюче» свято, погрожував відлученням від Церкви. Сила слова святителя призвела до того, що в одну мить на його очах натовп розніс у тріски балагани та крамнички і поважно розійшовся по домівках. З того часу свято Ярило більше не повторювалося у Воронежі.
Інший напрямок служіння святителя – виправлення звичаїв дворянства, зараженого в катерининський час духом вільнодумства та безбожжя. Показовим є один випадок. Одного разу в гостях святитель вступив у бесіду з юним вольтер'янцем і лагідно, але дуже почав спростовувати його. Співрозмовник вийшов із себе і дав святині ляпас. Владика Тихін відразу впав юнакові в ноги з благанням про прощення - і цим так на нього подіяв, що він відтоді став добрим християнином.
Засмучення святителя стану єпархії, старанні праці з її виправлення, моральні страждання остаточно засмутили слабке здоров'я владики Тихона; а з дитинства збережене бажання самотнього, відокремленого життя спонукало його навесні 1766 послати прохання про звільнення на ім'я імператриці Катерини. У своєму проханні він писав, що «вже вкрайню прийшла слабкість. За своєю посадою відправляти справ, яких за тутешньою єпархією багато і важкі, і мені, через мою недугу нестерпні, і служити, не можу». Святитель просив дозволу піти на відпочинок і оселитися в якомусь монастирі Воронезької єпархії.
Імператриця виявила згоду.
У 1767 році єпископ Тихін оселився в Толшевському монастирі (є фото) – оточеному непрохідними лісами та болотами, за 40 верст від Воронежа. Здавна цей монастир служив місцем заслання для духовенства і ченців, які завинили порушення дисципліни і моральності. Владиці Тихону там подобалося, він казав: «Тут наймонастирське самотнє життя». Він сподівався закінчити свої дні в цій обителі, але до осені його слабке здоров'я засмутилося ще більше. «Ех! якби не вода тут гнила, не подумав би я ніколи до іншого монастиря йти жити», — розповідав він.
1769 року він залишив Толшевський монастир і оселився в Задонському, де й жив до кінця своїх днів.
Життя святителя у Задонському монастирі
Святитель Тихін завжди залишався насамперед ченцем. Весь час його, за винятком 4-5 годин відпочинку, проходило у богословських заняттях та молитві. Обстановка його келії була найпростіша: кілька ікон, ліжко, над нею на стіні зображення Христа, що страждає, маленький стіл з книгами і все. Його келійник згадує: «Постеля у нього була — килимок постлан, та дві подушки, ковдри не мав, але шубу овчинну, китайкою вкриту».
Їжу, незважаючи на слабкість сил, вживав мізерну. Під час їди мав звичку слухати читання Старого Завіту. Іноді, заслухавшись чи задумавшись над почутим, забував їжу і починав плакати.
Іноді він їхав у Толшевський монастир, щоб помолитися на самоті.
Суворий до себе, він був любовнопоблажливий до слабкостей інших. Його глибока смиренність і всепрощення були тими чудовими, що за природою він був людиною гарячою і нервовою. Він до землі кланявся своєму келійнику, коли бачив, що той образився якимось його зауваженням; будучи вченим богословом та талановитим письменником, смиренно брав уроки духовної мудрості та втіхи у простих, неписьменних, але благочестивих монастирських старців.
Любив свт. Тихін розмовляв із простим народом, втішав його, умовляв не нарікати проти начальства та панів, розореним допомагав грошима. На благотворення йшла вся його 500-рублева пенсія і все, що він отримував у дарунок від знайомих. З монастирської слободи до нього ходили діти, яких він навчав молитвам та привчав до богослужіння. Він був миротворцем у сварках навколишніх дворян і клопотався перед ними за їхніх пригноблених селян.
У цьому монастирі було написано більшість творінь святителя.
Творіння св. Тихона Задонського
Святитель Тихін Задонський жив і навчав в епоху кризи та розпаду християнської громадськості в Україні. Царювання Катерини II та її секуляризаційна політика (позбавлення Церкви земель, змирення культури тощо) призвели до відчуження інтересів українського суспільства від цілей, які йому належить Церква. Як ніхто інший, святитель Тихін бачив і відчував: істинні християни, які намагаються жити за заповідями Христовими, відтепер справді самотні у світі, що ще носить ім'я християнського, але, по суті, Христа вже відкинув. Страждаючи про це і знаючи, що світ без Бога не встоїть і життя людини без Бога безглузде, задонський святитель словом і ділом закликав: «Рятуйся!»