Вхід у порожнечу (Enter the Void)
Франція. Німеччина, Італія, 161 хв., 2009 рік
Кожен новий фільм Ное це справді бочка з порохом, де безперечно невідомо, скільки в ній пороху і коли вона вибухне. Але вибух буде. І чути його буде по всій окрузі. Цього разу Гаспар Ное вистрілив феєрверком завдовжки о дві з половиною години. Перед нами сучасний Токіо, образ якого потужно прикріпили до нашої свідомості Такеші Кітано та Такаші Мііке. Після смерті юного любителя в дусі Олдоса Хакслі поекспериментувати зі свідомістю Оскара, підстреленого поліцейським у клубі з нехитрою назвою «Пустота», його душа чи духовна субстанція не залишає наш світ, а ширяє над ним, стираючи і зливаючи час і простір у нескінченний потік образів і фантазмів. Останні просто встромляються стрілами в глядача, не залишаючи йому жодної надії на сенс. Ця постмодерністська атака виразна у всіляких кадрах та ракурсах, що робить фільм Гаспара Ное значно більшим художнім стрибком у порівнянні з його ранніми фільмами, які, в принципі, теж дуже виграють за допомогою форми, але не дотягують до виразного рівня останньої картини режисера.
Герої Ное не подібні ні до відморожених фігур Кітано, ні нігілістів Мііке, ні навіть літературних параноїків Лориги – це все разом і в той же час зовсім інше. Їхня одіссея крутиться від одного наркотичного сп'яніння до іншого, не маючи ні цілей, ні життєвої програми. Прикрашений світ Ное намагається забути про екзистенційні питання людства, конструюючи все нові перспективи, отже – нові світи. Ілюстрацією може бути репліка Лінди, сестри Оскара: Ти пам'ятаєш, що завтра річниця смерті наших батьків? Я у відриві. Ми в раю. Яка краса!". Але ця краса така самабракована та штучна, як і ті дешеві люстри, що своїми руками перебирає Лінда. З іншого боку, а чому не насолоджуватись цією красою, якщо ти в неї віриш? Якщо це все, що в тебе лишилося?
Разом з душею героя ми дивимося на світ через всілякі точки і перспективи, що дозволяє проникнути в нутро речей як буквально, так і метафорично. Весь цей ейсід-хаус і сучасний потік проводів нашого світу (чи не нашого?) нещадно вбирає розум глядача не залишаючи жодної вільної території для логіки. Діонісійська стихія розгойдує світ та його межі – адже що таке межі, якщо не чергова фатальна гра культури?
[1] Читаємо у Рея Лоріги: «Сьогодні я в Токіо, жваво зацікавлений килимком синього кольору, а вона спить. Я закинувся «крапельками», тому дуже уважно ставлюся до ліній не синього килимка, я розглядаю ці лінії з такою ж старанністю, з якою ворожка розглядає лінії на руці велетня» Пер. К.Корконосенка.