Адмірал Колчак
Пам'ятаєте, як шумно пройшов у нас у прокаті фільм «Адмірал»? У засобах масової інформації голосно й галасливо звучало ім'я адмірала Колчака. Він і красень, він і талант, і новатор, і герой воєн, і завидний коханець… Чесно кажучи, і я на той момент повністю піддався чарівності кіношного героя.
Але виявляється так, був адмірал-полярник, був адмірал - новатор мінної справи, але був і невдалий командувач Чорноморським флотом, адмірал - каратель на просторах Сибіру, ганебний найм Антанти і маріонетка в їхніх руках. Але про те творці книг, фільму та багатосерійного телефільму замовчують, начебто й не знають. Хто хоче дізнатися «не парадну» версію читаємо далі…
Скинувши Радянську владу, біла рать розв'язала небувалий терор і знущання з населення. Судів люди не знали.
Білогвардійці стратили сотні людей у Барнаулі, ними було розстріляно 50 людей у селі Карабінка Бійського повіту, 24 селянина села Шадрине, 13 фронтовиків у селі Корнілове… Начальник Барнаульської спочатку міський, потім повітової міліції поручик Леонід Ракін – молодший брат що міг за кілька ударів перетворювати тіло жертви на шматок розбитого м'яса. Поручик Гольдович і отаман Безсмертний, які діяли в Кам'янському повіті, примушували свої жертви перед розстрілом, стоячи на колінах, співати собі відхідну, а дівчат та жінок ґвалтували. Перекірливих і непокірних живими закопували в землю. Поручик Носковський був відомий тим, що умів одним пострілом вбивати кількох людей. П'яні «їх благороддя» вивели з Барнаульської в'язниці керівників першої Радянської влади М.К.Цапліна, І.В.Присягіна, М.К.Казакова та М.А.Фоміна і стратили без суду та слідства. Їхні тіла так і не були виявлені, швидше за все, їх порубалишашками і викинули із залізничного мосту до Об.
На початку 1919 урядом адмірала Колчака було прийнято рішення про створення загонів міліції особливого призначення в губерніях і областях Сибіру. Роти Алтайського загону разом із ротами полку «Блакитних уланів» та 3-го Барнаульського полку з каральними функціями нишпорили по всій губернії. Вони не щадили ні жінок, ні старих, не знали ні жалю, ні співчуття. Вже після розгрому колчаківців до Слідчої комісії у м. Бійську надійшли страшні свідчення про безчинства: прапорщик Мамаєв у селі Швидкий Виток «замучив мученицькою смертю більше 20 сімей», старший наглядач Лебедєв відкрито хвалився, що особисто розстріляв більше 10 осіб числом у 100 осіб при п'яти офіцерах проводив розправи, розстріли та насильницькі грабежі» в селах Ново-Тиришкіне, Сичівка та Камишенко Сичівської волості та в селах Березівка та Михайлівка Михайлівської волості». В одному з документів названо 20 стражників загону особливого призначення і проти кожного прізвища стоять слова "порол", "катував", "розстрілював", "багато розстрілював селян", "вішав", "драв", "грабував".
Такий був портрет епохи, такою була дійсність тих днів.
Минуло три роки, у письменника Володимира Свинцова вийшла чергова книга – «Вістря атаки», він теж розповідав про Петра Архіпова, але в нього в селі Чеканиха 13 людей розстріляли не білогвардійці, а червоні партизани! Мало того, фальсифікатор ще й філософствує про жорстокість партизанів!
А це вже реальність наших днів – переписувати історію, спотворювати її, замовчувати чи брехати про радянське минуле.
Звірячі розправи санкціонувалися самим адміралом. В одній із директив того часу говорилося: «Верховний правитель наказав рішучепокінчити з єнісейським повстанням, не зупиняючись перед найсуворішими, навіть жорстокими, заходами щодо не тільки повсталих, а й населення, яке підтримує їх... Керівників сіл зраджувати польовому суду, для розвідки та зв'язку користуватися місцевими жителями, беручи заручників. У разі невірних відомостей заручників стратити, а будинки, які їм належать, спалювати… Усіх здатних до бою чоловіків збирати у великі будівлі та утримувати їх під охороною, а у разі зради – нещадно розстрілювати».
Жертви «відродження Укаїни» на Алтаї так і не підраховані, ніхто з тогочасної влади документів не вів, а ті, що з'являлися, знищили під час втечі.
Американський генерал У.Гревс, який опікувався Верховного правителя, зізнавався потім: «Я сумніваюся, щоб можна було вказати за останнє п'ятдесятиріччя будь-яку країну у світі, де б вбивство могло б відбуватися з такою легкістю і з найменшою острахом відповідальності, як у Сибіру. час правління Колчака». І ще він писав: «Я не помилюся, якщо скажу, що у Східному Сибіру на кожну людину, вбиту більшовиками, припадало сто людей, убитих антибільшовицькими елементами». Американські офіцери розвідки М.Сейєрс і А.Канн у своїй книзі «Таємна війна проти Радянської України» писали: «Тюрма та концентраційні табори були набиті вщерть. Сотні українців, які наважилися не підкоритися новому диктатору, висіли на деревах та телеграфних стовпах уздовж Сибірської залізниці. Багато хто спочивав у спільних могилах, які їм наказували копати перед тим, як колчаківські кати знищували їх кулеметним вогнем. Вбивства та грабежі стали повсякденним явищем».
Згадуваний генерал У.Гревс передбачав: «Жорстокості були такого роду, що вони, безсумнівно, будуть згадуватись і переказуватись серед українського народу тачерез 50 років після їх вчинення». (У. Гревс. «Американська авантюра у Сибіру. (1918–1920 рр.)». Москва, 1932, стор 238). Помилився генерал! Жорстокості колчаківщини народ пам'ятає і зараз, через 90 років, хоча нова влада та її засоби масової інформації старанно оминають цю тему.
Свавілля, беззаконня і жорстокість влади, розстріли і прочуханки, скасування робочого законодавства, постійні реквізиції на користь армії, розгул злочинності, злодійство, фальшивомонетництво, шахрайство, аферизм, хабарництво, нестримне зростання цін на все і все швидко відштовхнули народ Сибіру. Ярмо колчаківщини люди не хотіли тягти і тому цілими сім'ями з кольєм та дубом йшли до партизанів. На території Алтайської губернії восени 1919 року діяли 25-тисячна армія Юхима Мамонтова, 20-тисячна дивізія Івана Третьяка та 10-тисячний загін на чолі з Григорієм Роговим. У звільнених партизанами районах відновлювалася влада Рад, існували навіть партизанські республіки.
Щоб придушити лише партизанську армію Юхима Мамонтова, колчаківська влада перекинула на Алтай під командуванням генерала Євтіна 18 тисяч багнетів і шабель, 18 гармат і 100 кулеметів. Серед них були 43-й Омський і 46-й Томський стрілецькі полки, козачий полк «Блакитних улан», полк «Чорних гусар». Сюди ж прийшли бронепоїзди «Сокіл», «Степняк» та «Туркестан». Але в битвах перемагали партизани, що обурювалися ненавистю до панів-поневолювачів та їхніх господарів із заморських країн.
Колчак на фронті.
Наприкінці 1918 року армії Колчака вдалося здобути низку перемог над частинами Червоної Армії, вони захопили Перм та низку інших міст Західного Уралу, маючи намір вийти до В'ятки, на Котлас і з'єднатися з білогвардійськими та англо-американськими військами на окупованій Півночі. Алетим планам не судилося збутися. Рішення VIII з'їзду РКП(б) з військових питань дозволили швидко зміцнити Червону Армію, підняти дисципліну та підвищити боєздатність її частин, мобілізувати всі сили та засоби для перемоги на Східному фронті.
У районах Томськ - Красноярськ не стало Сибірської армії генерал-лейтенанта Анатолія Пепеляєва - частиною вона була знищена партизанами А.Д.Кравченко і П.Є.Щетінкіна, більша ж частина розклалася і «розтанула». Красноярська губернія та частина Іркутської, як висловився один із офіцерів, «буквально горіли у вогні партизанщини». Не стільки Червона Армія, скільки народ у званні партизанів довбав Білу гвардію, як кажуть, у хвіст та гриву. Залишки пепеляївців у 500–600 осіб приєднали до 2-ї армії, але й її розгромили. Засніженим і морозним Сибіром до Забайкалля добігло не більше 40 тисяч білогвардійців з величезного війська.
Клікабельно 1900 рх
Англійцям було передано 2883 пуди золота, французам – 1225, японцям – 2672 пуди золота. Невідомо, скільки пудів відвезли до себе янкі, проте недавно стало відомо, що золото переправлялося і в іноземні банки. Створювалася, так би мовити, подушка безпеки. У цьому ще одна сутність підлості влади, яку очолює адмірал. Вже потім, після втечі за межі України, білоемігранти, щоб Радянський уряд не наклав арешт у банках, перевели гроші на рахунки приватних осіб. У Лондоні близько 3 мільйонів фунтів стерлінгів зараховано з ім'ям К.Є. фон Заміна, у Нью-Йорку 22,5 мільйона доларів – на рахунок С.А.Угета, у Токіо понад 6 мільйонів ієн – на рахунок К.К.Міллера.
Олександр Колчак щедро обдаровував своїх іноземних покровителів та союзників. Коли за кордон особливим поїздом від'їжджав командувач Чехословацьким корпусом Радола Гайда, то вінодержав від адмірала 70 тисяч франків золотом! Не зі своєї кишені адмірал витяг ці франки!
У Нижньовдинську потяг Верховного правителя був надовго затриманий. Незважаючи на обурення адмірала, союзники обіцяли відправити склад лише після того, як пройде основний потік чехословацьких ешелонів. Потяги ж із білочехами розтяглися від самого Красноярська. Вони захопили 20 тисяч вагонів, особливо охоронялися 600 вагонів із «військовим видобуванням», і білий уряд Сибіру не знав, що в них перебуває. Для просування своїх поїздів нерідко чехи відбирали паровози у санітарних ешелонів, у поїздів із біженцями. Влада Колчака ними не поширювалася. Як і радників – французького генерала М.Жаннена, американських генерала У.Гревса і адмірала О.Найта, генералів-англійців А.Нокса і Д.Уорда.
Адмірал погодився їхати окремим вагоном ешелону чехословацьких військ. Охорона в 500 чоловік тут же здебільшого пішла до більшовиків. Несподівана зрада її так вразила адмірала, що він в одну ніч посивів. Вагон Верховного імператора, де йому було відведено лише одне маленьке купе, ганебно причепили у хвіст складу першого батальйону 6-го чеського полку.
Іркутський губернський комітет більшовиків почав вести переговори з Політцентром про пред'явлення командуванню інтервентів вимоги видати адмірала Колчака, його голову уряду В.М.Пепеляєва та золотий запас республіки. Інакше партизани загрожували висадити в повітря Кругбайкальські залізничні тунелі, а робітники – не давати ні вугілля, ні дров, ні води. В інтервентів вибору не виявилося, підставляти свої спини воїнам Червоною Армією до їхніх планів не входило.
– Жаннен знає про це? - Запитав він, швидко оволодівши собою. А коли отримав ствердну відповідь, зробив висновок: – Значить, союзники менезраджують.
Так, вони здали його, що називається з тельбухами, щоб врятувати свої шкури.
Враховуючи складність обстановки, Губрівком, не закінчивши слідства, виніс ухвалу: «Колишнього Верховного правителя адмірала Колчака та колишнього голови Ради міністрів Пепеляєва – розстріляти. Краще стратити двох злочинців, давно гідних смерті, ніж сотні безневинних жертв».
Командувач Сибірської армією Р.Гайда обходить лад Почесної варти. ст. Єкатеринбург-I, 8 травня 1919 р.
Адміралу Колчаку владу піднесли, як у народі кажуть, «на блюдечку з синенькою облямівкою». Випадково він отримав у своє розпорядження весь золотий запас України. Йому допомагали всі країни Антанти, і не лише зброєю, боєприпасами та спорядженням. У Сибіру крім Білої армії та чехословацького корпусу діяли американський корпус, три японські дивізії числом у 120 тисяч осіб, польська дивізія, два англійські батальйони, канадська бригада, французькі частини, легіон румунів у 4500 осіб, кілька тисяч італійців, полк хорватів, словенів , батальйон латишів в 1300 чоловік. Темрява! Орда!
Але лише за рік свого правління адмірал зумів підняти проти себе більшість населення Сибіру. Повальними стратами і свавіллям, навалою чужинців штовхнув добродушних і миролюбних селян від Уралу до Далекого Сходу взятися за сокири та вила і податись у партизани. Довів багатосоттисячну армію до деморалізації, розкладання, масового дезертирства та переходу на бік партизанів та Червоної Армії.
Це ж який треба мати «талант», щоб з небувалою швидкістю розгубити і армію, і територію, і скарбницю держави? Таких горе-полководців взагалі свої садять на лаву підсудних!
Але доля до нього обернулася інакше.
Ставити сьогодні йому пам'ятники – це гріх перед людьми, тим більше перед Богом. Пам'ятники йому вже стоять 90 років від Волги до Тихоокеанського узбережжя у вигляді тисяч могильних хрестів та пірамід із червоними зірками, скромними спорудами над братськими могилами.