Інша реальність
Інша реальність. Як живуть засуджені жіночій колонії
Але, безумовно, від місцевих мешканок вимагають неухильного дотримання встановленого порядку. На порушника, як і в будь-якій іншій виправній установі, чекає ШІЗО. Жінки залишаються жінками навіть за ґратами — також чепуряться, мріють про кохання та будують плани на майбутнє. Квіти калини
В останні роки, за словами співробітника колонії, серед «спецконтингенту» все більше молоді – 20-30 літніх дівчат. Ще одна тенденція – зростання засуджених за невиплату аліментів на користь дітей.
Саме начальник загону — перша людина, яка зустрічає тут прибулих. Світлана обіймає свою посаду 10 років, і, незважаючи на те, що має солідний стаж роботи у кримінально-виконавчій системі, саме цей напрямок вважає близьким і «своїм».
Світлана Бичкова каже, що їй шкода кожна з підопічних. Вона вигадує для засуджених жінок конкурси, проводить культурні заходи, у яких її підопічні із задоволенням беруть участь. З одного боку – розвага, з іншого – ще одна форма перевиховання. З ініціативи Світлани п'ять років тому у колонії почали проводити «Квіти Калини» — творчий конкурс краси для засуджених жінок, де вони не лише демонструють вміння подати себе, а й свої таланти та навіть ерудицію. І перед стартом конкурсу колонія «гуде»: у коридорах та кімнатах тільки й розмов, що про майбутнє змагання.
Якщо жінка чекає на дитину (що тут далеко не рідкість), вона знаходиться під постійним контролем медпрацівника. Після пологів малюків зазвичай забирають рідні, якщо такої можливості немає, тоді залишають з мамою, виділяючи їм окрему камеру. І новонароджений стаєоб'єктом особливої турботи, яку виявляють як засуджені, так і співробітники, приносячи з дому іграшки та пелюшки-оранки.
За колонії є школа, якщо є замовлення – працює швейна майстерня.
Але жінки незалежно від статусу залишаються жінками. І, за словами Світлани Бичкової, місцеві мешканки більшість часу приділяють увагу собі та своєму зовнішньому вигляду – намагаючись схуднути, крутять обручі, займаються гімнастикою, наводять красу. І нерідко, залишаючи колонію, засуджена настільки перетворюється, що вже в ній важко впізнати ту колишню жінку.
«Мені всіх їх шкода, і я твердо переконана – «від суми та від в'язниці не зарікайся», – каже Світлана. – Одна дитина у відрі втопила, інша скинула маленьку дочку з сьомого поверху, по-людськи можна по-різному ставитися до їхніх вчинків, але для мене всі підопічні рівні, кожна – людина, яка нехай і оступилася. Хоча психологічно непросто слухати такі історії. Як, втім, і щодня занурюватися в цю багатошарову атмосферу, в якій є місце і сльозам радості, і каяттю, і злості на навколишній світ».
Жінки залишаються собою навіть у неволі. Взуттєві полиці у колонії-поселенні. Історія перша. Анна та помилки її молодості
Аня з'явилася в «п'ятірці» півтора роки тому – її перевели за гарну поведінку з колонії загального режиму в Орлі, де вона пробула понад два роки.
Все, що сталося з нею "до", називає помилкою молодості. І, швидше за все, сприймає те, що сталося, як пригода, що тривала. Дівчина народилася і виросла у Брянську, а вчитися приїхала до Москви — встигла здобути педагогічну освіту та стати дипломованим викладачем іноземної. А потім — люди у формі, затримання, звинувачення в «незаконному придбанні та зберіганні», суд,кайданки, колонія.
«Загасити захотілося, — пояснює Ганна, зізнаючись, що періодично сама вживала, — в інституті це було досить поширене. Мама переживає, звинувачує себе, що мене прогавила. А я? Я переконую її, оскільки точно знаю, що в усьому винна сама – все це я сама створила своїми руками».
Сьогодні мати активно підтримує доньку, приїжджає, відвідує. Крім неї в колонію навідується і кохана людина Ганни, яка не покинула дівчину і запевняє, що чекає. Періодично шлють привіти бабуся з дідусем, які мешкають в Одесі. Єдиний із рідні, хто відвернувся від неї – дядько, він перестав спілкуватися з племінницею.
Аня вважає, що, попри все, її життя тільки починається. «Спочатку було дуже важко, у перший рік мого терміну я думала, що життя скінчилося, допомогла віра в Бога. Вважаю, що зараз, як у знаменитому фільмі, все для мене тільки-но починається», — каже дівчина.
Крім читання класичної літератури Анна звикла в колонії до малювання - причому до цього таких талантів у собі не помічала.
Як і всі її подруги, Ганна чекає на той час, коли можна буде подати клопотання про УДВ.
«У вас там криза, курс долара зростає, а ми живемо в іншій реальності – зустрічі з близькими, конкурсами… Плани після звільнення? Звичайно є. Насамперед знайти роботу, можливо, мене візьмуть перекладачем, хоча з судимістю влаштуватися буде складно. Я більше не хотіла б потрапляти до в'язниці, мені треба повертатися до нормального життя, заводити сім'ю, сподіваюся, що в мене все буде гаразд», — робить висновок дівчина.
У колонії Аня відкрила талант до малювання. Історія друга. Женя, її вірші та надії
Женя знайшла нове кохання, вже будучи засудженим.
«Великі, добрі, гарні очі,
Дбайливі ласкаві руки.
Все це матуся кохана моя,
Якої не вистачає так у розлуці.
Твій ніжний голос та спокійний тон
Я часто згадую на мить
Одна сльозинка, ледь чутний стогін
Ось все, що видає душі сум'яття
Пробач мені, будь ласка, прошу,
Вина моя перед тобою безмежна.
Одним бажанням я тепер дихаю
Твоє зменшити тяжке страждання».
Ці вірші 30-річна засуджена колонії-поселення №5 Євгенія написала вже за ґратами. Її напівжартома тут називають місцевою зіркою. Женя – двічі переможниця всеукраїнського конкурсу поезій серед засуджених «Я поверну втрачене ім'я». Нині вона майже не пише. За словами Жені, її штовхають на творчість негативні та сумні думки, бо стан ейфорії, в якому вона знаходиться, аж ніяк не сприяє віршування. Справа в тому, що Женя вагітна, через кілька місяців вона та її наречений чекають появи на світ хлопчика. І вона щиро сподівається, що станеться це вже на волі.
Її історія цілком скидається на сюжет сучасної мелодрами. Хороша дівчинка з благополучної родини з широко розкритими на світ очима – єдина дитина в сім'ї, яка в якийсь момент пов'язується з поганим хлопцем, виходить за нього заміж, і все зразкове життя вчорашньої відмінниці летить під укіс.
Женя відверто розповідає про те, що чоловік вживав наркотики, а також заробляв на цьому гроші. “Я? Я боролася, намагалася його витягти і сама підсіла. Я навіть не можу зрозуміти, коли, коли все пішло не так. Я думала тоді, що взяти можуть будь-кого, але тільки не мене. Я вважаю, що сама у всьому винна», – розповідає жінка.
П'ять місяців тому Женю відпустили у відпустку додому(є така практика у колонії). Вона зустрілася з колишнім молодим чоловіком, з яким була знайома ще до весілля. Почуття спалахнули знову.
«Його анітрохи не бентежить мій статус. Ми вирішили бути разом. Коханий зробив мені пропозицію, і я відповіла згодою. Ми обов'язково одружимося. Головне для мене зараз – народити здорову дитину, – продовжує будувати плани Женя, – і дати їй максимум кохання. І, звичайно, самої стати на ноги». Історія третя. Ірина, її велике кохання та вбивча ревнощі
На Ірину я звернула увагу ще до особистої зустрічі – коли начальник загону Світлана показувала на своєму робочому комп'ютері світлини з минулорічного творчого конкурсу серед засуджених колонії «Квіти калини».
"А ось і наша переможниця", - вказала вона на яскраву жінку, не попередивши мене, за що та засуджена.
- А скільки вам тоді було? - Уточню я. - 23 роки. А зараз мені 34.
Ірина потрапила до колонії, коли їй було лише 23.
За словами Ірини, вона вийшла заміж з великого кохання, правда, через якийсь час почала підозрювати чоловіка в зраді. Жіноче чуття не обдурило: якось, повернувшись додому раніше, ніж звичайно, вона застала дружина з коханкою.
«Ініціатором скандалу була вона, перепалка переросла у бійку, і я вдарила її кілька разів ножем, один із ударів потрапив у серце, — розповідає Ірина. — Потім сама пішла до міліції та написала явку з повинною. Так, мені було шкода, і не лише саму дівчину, а й її батьків».
Ірина стверджує, що вона писала вибачальні листи матері загиблої, вибачалася. Моральні збитки від втрати доньки рідні оцінили у 100 тисяч, і цю суму жінка також виплатила.
«Я багато думала про те, що сталося, про те, що все можна було повернути інакше. Так, ми самі робимо своюдолю, але часом обставини вищі за нас», — міркує жінка.
У неволі Ірина із задоволенням включилася в самодіяльність, і, як у дитинстві, почала отримувати задоволення від виступів, гри на сцені. У Володимирській колонії, де вона провела дев'ять років, вона брала участь у виставах для вихованців з дитячого будинку, а в Десногорську вона стала найкращою у творчому конкурсі та здобула корону переможниці.
Іра вірить, що ще зустріне кохання. До речі, з чоловіком вона розлучилася. А кілька місяців тому, вийшовши за межі колонії, познайомилась із іншим чоловіком. Через деякий час Ірина зрозуміла, що вагітна, коханий спочатку зрадів, почав будувати плани на майбутнє, а потім зник.
«Я думаю, у мене все складеться, і я ще зустріну свого чоловіка. Приховувати від нього своє минуле не буду, не бачу сенсу. Потрібно вибирати таку людину, щоб сприймав мене таку, якою я є», — робить висновок Ірина.
Сподобався наш веб-сайт? Приєднуйтесь або підпишіться (на пошту надходитимуть повідомлення про нові теми) на наш канал в МирТесен!